Але то був тільки вогник її інтересу. Бажання порятувати її — од зневіри в людей, од гордині, від самотності — мовби підштовхнуло до неї. Оленку… Оленку він за ці роки, здавалося, вивчив до найменшої краплини, а віднедавна — й до найменшої частини її тіла. До найменшої родимочки на цьому тілі.
Тут життя піднесло дівчину-загадку. Жінку-загадку. Він навіть не підозрював, що то водночас вміло розставлена пастка.
Наступної суботи він уперше не поїхав у Загоряни. Вони вперше пішли до зимового лісу. Він уперше побачив, як Віолетта сміється, граючись у сніжки.
Цю історію можна розказувати довго, день за днем, крок за кроком. Історію його захоплення іншою жінкою. Можна назвати історією його зради. Чи затьмарення. Можна коротко — на початку літа, у червні, таки було весілля. Точніше, скромна вечеря в тому ж гуртожитку. Двох учителів — Віолетти Софронівни й Олександра Васильовича. За день перед тим дійством вона розклала перед ним на ліжкові й столі всі свої червоні сукні.
Спитала:
— Яку ти хочеш, щоб я одягла на вечірку?
Він повагався, озирнув її багатство.
— Ось цю… Але я досі не знаю…
— Чому я ношу тільки червоне? У мене, як ти, сподіваюсь, помітив, — і комбінашки червоні. Я знаю, що мене прозивають червоного гідрою… Тож у цьому щось є…
— То чому?
Вона всміхнулася. Усмішка була не іронічною, а на диво беззахисною.
— Якби я знала… Червона Віола… Божевільна Віола…
І кинулася, почала пристрасно його обціловувати. Вся дрижала.
Була й зустріч з Оленкою. В Загорянах. Її великі очі. Біль, що вихлюпувався з них.
— Що сталося, Сашуню? Ти розлюбив?
— Н-ні…
Чому він це сказав? Справді, не розлюбив… Ось вона поруч. Ось… Так само бажана.
— То в чому річ?
— Я… Я одружився…
— Не розлюбив і одружився… Ти сволота чи нещасний чоловік? Мовчиш?..
Десь наче здалеку прийшло дивне, чуже слово… З якоїсь недавно прочитаної новели. Яке означало…
Божевілля в коханні!
І вона сказала те слово, що тепер подумки промовляє він…
— Ти зрадник.
Повернулась і пішла. Втікала?
Він дивився їй услід.
Дивився.
Не міг відірвати погляду.
Потім ще був той її лист. Надрукований у київській молодіжній газеті. Лист-крик про їхню дружбу з дитинства, їхнє кохання, його зраду. І останні слова з того листа, якого прочитала вся Україна: «Я не знаю, що мені тепер робити…»
Три крапки. Три крапки, наче три сльозинки. Він упізнав, хто написав того листа. Довго сидів, наче заморожений. Нащо вона написала? Чому вилила свій біль перед усіма… Чи тільки перед ним… Перед ним і перед… собою… Під листом стояв підпис «Олена. Волинська область».
Віолетта тільки й спитала:
— Це вона?
— Вона.
— І що ж ти наробив?
— І сам не знаю.
— Пошкодував нещасну дівку?
— Ні. Ні! Ні!
Закричав і теж став утікати. Вийшов з їхньої маленької кімнатки. Кімнатки його, де жили тепер удвох, — так Віола забажала.
Наступного року Олена вийшла також заміж. У тому селі, де вчителювала.
Він знову почав навідуватися в Загоряни. Казав, що треба провідати батьків, що треба помагати по господарству. Що поїде сам. Віола казала коротко: «Їдь». А приїжджаючи, блукав селом, сподіваючись її зустріти. Оленку. Як потім виявилося, вона так само приїжджала. Так само блукала. Чомусь розминалися.
Потім вона скаже:
— Я знала, що ти все одно до мене повернешся.
А перед тим буде поїздка Віолетти до Києва, її повернення, її слова:
— Пробач, я тебе зрадила.
— Що? З ким?
— З Георгієм. Своїм колишнім коханцем. Коханим, якщо точніше.
— Ти обдурюєш…
— Ні, — сказала вона. — Ні, Сашуню. Я досі його кохаю. Соромно собі признатися, але кохаю. І хочу від нього дитину. Від нього. Хоч він уже одружений і має сина.
— Ти таки ненормальна.
— Не більше, ніж ми всі. Правда, я ще й «червона гідра». І як там ще… Здається, «червоний монстр». Треба буде пошити собі сукню із прапора. Сподіваюся, за це не посадять.
— Я б тебе посадив. А може, й ти вже себе посадила.
— От і гарненько. Відсиджу і цей строк.
Її зрада стала приводом виїхати з Вільшан, подати на розлучення. Тим більше, що в Загорянській школі передбачалася вакансія.
Потім Олександр не раз думав, що мовби чекав цієї зради. Чекав? Але ж не було підстав чекати… І зрадів, так, зрадів, коли це сталося…
Віола знову коротко промовила:
— Їдь.
— І все, що хочеш сказати?