Узагалі як історик Святослав Чишук нічим особливим не відзначився. Мав десяток-другий статей у наукових збірниках, видав книжку про встановлення радянської влади в невеликих містах України. Про тему й історію написання кандидатської дисертації взагалі волів би не згадувати. Починав писати її ще в застійні брежнєвські часи, а захистив за рік до початку періоду, який назвуть перебудовою. Якби ж знаття, що та перебудова настане, що полетить у тартарари й ціла система, постане Україна незалежна, про яку навіть страшно було казати…
А тоді він вирішив — якщо захищатися, то не просто на якусь прохідну тему, а щось значиме. Щоб продзвеніло на всю республіку. Перебрав кілька тем і напрямків. І його раптом осінило. На обрії маячіла чергова річниця революції. І Святослав вирішив довести, що радянська влада в Луцьку, на Волині взагалі, встановилася найраніше в Україні, одразу за революцією в Петрограді.
У його дисертації ту владу в окремих військових частинах, розташованих довкола Луцька, рядового повітового містечка, тоді, в сімнадцятому році, проголошували на третій-четвертий день після більшовицького перевороту в Петрограді. А в самому Луцьку — через три тижні після столиці. Заперечувати щодо того, що стосувалося революції, ніхто не посмів. Тільки один в’їдливий землячок з Луцького інституту, теж історик і до того ж зі схожим прізвищем — Чишій — покпинився у приватній розмові:
— А скажіть-но, Святославе Петровичу, як то так могло бути, що радянську владу в Луцьку проголосили в середині листопада, а керівники луцьких більшовиків сиділи у в’язниці майже до кінця грудня, про що є документи… Для конспірації чи що?
— Для конспірації. — Святослав засміявся тому зануді у вічі.
Плювати йому було на цю прискіпливість. Одразу після захисту дисертації він отримав трикімнатну квартиру в столиці. Допоміг через свої зв’язки перший секретар Волинського обкому, у якого він побував, ще коли писав дисертацію. Виклав, яку сенсацію готує. Їхні інтереси співпали. Перший секретар, присланий у західну «бандерівську» область, як звично, зі Сходу України, волів швидше з неї вибратися. Якщо не в Київ, то хоча б в якесь більше місто на сході. Впроваджував всілякі новітні технології в сільському господарстві. А тут підвернулася ідеологічна підпорка. Луцьк випереджав за темпами встановлення влади східняцькі міста й області! Могло пригодитися. Святослав уловив зацікавленість керівника області. Прозоро натякнув, що для роботи при написанні дисертації йому потрібні належні умови. Секретар виявився діловою людиною й пообіцяв після захисту належну квартиру в столиці. І таки дотримав слова через свого друга із Цека.
Була в Святослава й активна рухівська діяльність. Навіть депутатом Київради побував. Та відчув — то не його. Не вмів, як належить, розпихати ліктями конкурентів, інтригувати, не міг і бізнесом, як слід, займатися. Прогорів раз і другий, коли пробував організувати маленькі фірмочки. Лишалося викладання історії двадцятого століття, на якій спеціалізувався. Наука. Наукові пошуки. Тут теж не ладилося. За десять років написав п’ять статей. Якраз по статті за два роки. Теми були відомі і уже вивчені до нього. Він прагнув нових тем і нових досліджень, а їх не було.
І ось доля, доля чи пан випадок послав йому цю карту, мапу, мапу, мапу з давнього часу, ще сімнадцятого століття. Її належало розгадати. У Святослава знову прокинувся інтерес гравця. Але водночас це був інтерес історика.
Насамперед потрібно було отримати мапу-малюнок у постійне володіння. Коли вернувся додому з лабораторії, майнула думка: «Може, сказати, що цей шматок шкіри десь загубився?» Та зрозумів, що хитруватий (а хитрі завжди підозріливі) дід Їгон не купиться на таку версію, не повірить. Запідозрить обман. Розкаже в селі. Святослав дорожив репутацією серед односельчан. Не вистачало тільки, щоб його — поважного науковця, доцента, кандидата наук — вважали банальним обдурювачем, крутієм, злодієм. Вирішив спробувати викупити мапу в діда.
Подумав — як би йому зараз пригодилася підтримка Люсі. Вона вміла вчасно порадити й підтримати. Авжеж. Та дружини поруч не було. І невідомо, де вона зараз, все ще формально його законна дружина. Спробував вивідати в доньки, та капосна Зірка-Славка сказала по мобільнику:
— Таточку, ти, по-моєму, вже повинен добре вивчити мамин характер. Якщо я тобі дам її адресу, я назавжди втрачу її прихильність. А я цього не хочу. Шукай сам. Якщо, звичайно, вона тобі насправді потрібна.