Так, знайти в Києві.
«Добра думка», — посміхнувся.
І Святослав став шукати. Не одразу, аж у кінці зими, після роздумів і мук. Знайомих у кримінальному світі у нього не водилося. Спершу вирішив придивитися до типів, яких можна зустріти на вулицях, на ринках, у барах, кав’ярнях. Пробував кілька разів заговорити, та коли потрібні слова, пропозиція от-от готові були зірватися з губ, щось його спиняло. Недовіра, побоювання, що таким особам не особливо можна довіряти? Мабуть, все потроху.
Зрештою вирішив піти іншим шляхом. У їхньому будинку жив хлопець років двадцяти п’яти, може, трохи більше, який уже відсидів за крадіжку. Проте поводився чемно, скритно, не задирався, як то буває. Зі Святославом завше вітався, раз навіть спитав, як там наука. Вирішив звернутися до нього. Запросив на сто грам і пиво. Хлопець охоче згодився. За розмовою і сказав, що потрібна людина, чоловічок для однієї справи. Може, порадить когось.
— Прибрати тре якогось типа?
Хлопець, якого звали Назаром, подивився гостро і разом з тим розуміюче, начеб співчутливо.
— Ні, — сказав Святослав. — Мокре діло мені не потрібне.
— Тоді що? Дати комусь у вухо? Фізію розмалювати?
— Ні. Дістати… Тобто… Точніше, забрати одну річ.
— Ясно. Грабонути.
— Не зовсім, — Святослав зам’явся. — Швидше, повернути те, що належить мені, тобто повинно належати. Пошукаєш когось?
Назар обіцяв подумати й пошукати. Попросив тільки розказати, де й що треба повертати. Святослав розповів про карту. Сказав, що його предок замовив її колись, отже карта має належати йому. А один дід її привласнив. Ну й треба експропріювати. За це він солідно заплатить.
Через день Назар прийшов і сказав, що подумав і вирішив — краще сам це зробить, нащо їм хтось. Довідавшись, що красти треба не в Києві, а в далекому селі на Поліссі, навіть повеселів.
Святослав пояснив, як дістатися до Загорян. Як знайти хату Євгенія Онисимовича, діда Їгона. Він тепер живе і спить у літній кухні біля хати, яка будується. Там на ліжкові в матраці й зберігає привласнену ним карту. Можна вибрати час, коли вдома нікого не буде й проникнути в літню кухню. А можна вночі, собаки там нема. Нова хата майже споруджена, й краще встигнути до новосілля. Зрештою, вчити не буде, хай дивиться по обстановці. У селі його ніхто не знає, оселя на бічній вуличці. За операцію дає двісті доларів, після того, як привезе карту, — ще триста. Поїзд туди й назад, звісно, за його рахунок.
— П’ятсот, — сказав Назар.
— Що п’ятсот?
— П’ятсот доларів авансу і п’ятсот після повернення з картою, — сказав Назар. — І зроблю все по вищому розряду, з повною доставкою.
Святослав поглянув на хлопця і зрозумів, що таки не розбирається в людях. Або погано розбирається. Відмовитися, сказати, що пожартував? Ні, відступати пізно. До того ж, жага отримати заповітну мапу за останні місяці ще більше зросла.
— Гаразд, я згоден, — сказав.
— Тоді по руках.
— Вважай, що так.
Вони вийшли на вулицю.
Темніло.
Святославові було вкрай незатишно. Коли попрощаються, одразу подзвонить доньці.
Зореслава йому телефонує рідко, вряди-годи. Змовниця. Завжди була на боці матері.
— Зараз підемо і я тобі винесу аванс.
— От і чудненько, — сказав Назар. — Та ви так не хвилюйтеся, все буде в ажурі.
— Я не хвилююся.
— Тоді щось вас мучить…
«Злодій-психолог», — Святослав подумки вилаявся.
— А мене мучить, — Назар вимовив раптом з довірливою інтонацією. — Мучить, бо дав слово зав’язати. І ще є одна обставина… та вам те ні до чого…
— Я не силую… Вибач, що втягую в аферу.
— Нічого… Мені просто треба гроші теж для одного діла. А карта, кажете, все одно вам належить…
— Належить, — потвердив Святослав. — Належить, не сумнівайся.
— Я й не сумніваюсь.
26. Подарунок Назара
Назар прибув до Ковеля потягом, а вже звідти вирушив маршруткою до Загорян. Вдивлявся в пейзажі за вікном, дивувався, що тут можна проїхати півгодини, а то й більше, доки побачиш людські оселі чи зупинку зі стрілкою з написом на бляшанці-показнику за нею — до такого-то села три, п’ять, а то й сім кілометрів. На деревах, які траплялися обіч бетонки, вже проклюнулося молоде листя, а луг, що вигулькнув за полем, рясно зажовтів кульбабами. Весна! Весна набирала обертів. Та найбільша весна була на серці в Назара. Його персональна весна прийшла ще зимою, серед вкритого снігом великого міста й мала персональне ім’я, котрого він і не чув до того, — Таміла. Не був хлопцем, котрий соромиться підійти до дівчини, яка сподобалася, чимось зачепила, та знав свою планку. Його контингент (слово те він привіз з колонії) — дівчата прості, може, й не надто привабливі зовні й не перебірливі, але живі, з якими легко й не треба особливих зусиль познайомитися. Ті, з ким Назар досі знався й час від часу лягав у ліжко, а то й трахав на траві чи на лавочці в парку (його друг Вітік любив делікатніше слово, яке вимовляв із видимим задоволенням, — «злягався»), то були дівчата, котрі торгували пиріжками, біляшами й піцами на численних київських базарах і базарчиках, присланим зі щедрої Європи одягом і взуттям у секонд-хендах. Прибирали й мили посуд у кафешках, а то й просто проводили вечори в тих же кафешках, барах, барчиках і біля них, в надії підчепити кавалєра на вечір з грошима, а частіше в обіймах таких, як він, Назар. Була в нього навіть дівка, котра підробляла тілом на трасі за Києвом. З усім цим контингентом («Шушерою», — вимовляв Вітік) він проводив час, особливо коли з’являлися в кишенях грошики, але ні заводити тісніших стосунків, ні, тим більше, ставити штамп у паспорті поки що не збирався. Нащо? Йому тільки продзеленчав двадцятьп’ятник, позаду була колонія, яку згадував з огидою і не бажав знову туди потрапляти, теперішнє життя мало гарне назвисько «свобода». Роби що хочу й де хочу. Заради заробітку міг і найнятися на тимчасову розвантажку якогось товару, знав компашку, яка заробляла тим, що комусь тре було «дати в рило», або щось перекинути чи розкинути, і час від часу за ті ж не грубі, але пристойні, як для нього, гроші, приєднувався до них. А коли особливо припікало, не гребував, щоб щось потягти в ґави-продавчині, а потім загнати за копійки іншим перекупникам. То було його життя. Батько пив і все безпробудніше, він підкидав своєму старпеху іноді червінця, а то й півсотні гривняків, мати гризла батька, що ніяк не може знайти роботу і просохнути. Мати теж торгувала секонд-хендівськими шмотками на одному з базарчиків, приносила сякі-такі грошики й тоді в доброму гуморі могла простити батька та перехилити з ним чарчину. Часом до них приєднувався й Назар, коли був удома.