Так і жили. І донедавна Назар не уявляв, як це життя можна змінити, та й не вельми хотів міняти. Життя котилося колією, яка хоч і скрипіла під вагою щоденних проблем, та все ж дозволяла їхній сімейці сяк-так триматися дороги.
Так було до того зимового дня, коли він побачив тих дівчат з дивними не то сумочками, не то футлярчиками в руках. Він ішов їм назустріч, дівчата розмовляли про щось своє, він вловив слова «мелодія», «камертон», ще якісь, подумав: «Музичні фіфочки», — проминув і… І раптом спинився, розвернувся, подивився услід. Коли наближався до них, то зирнув на них, по вищій ковзнув поглядом та й усе. А от менша на зріст… Її худеньке лице мало риси трохи ображеної не дівчини, а дитини, а великі очі, коли на мить зустрівся з ними, мовби про щось його запитали. Про щось таке, що хотіли дізнатися тільки в нього.
«Симпатична мордашка», — подумав, коли розминувся.
«Чого я став? — подумав уже, коли не знати чого завмер на місці. — Що вона хотіла спитати?.. Дурня якась…»
Раптом відчув, що йому хочеться за ними йти, за цими «музичними фіфочками».
Не за ними, а за тою меншою, у якої і сумочка-футлярчик в руці була меншою.
Йти… Не з’їдять же його, не вкусять, він же ніколи не боявся навіть таких культурних дівуль.
І Назар пішов. Кпинив з себе, дурного, але простував далі. А що вони пленталися поволі, то незабаром майже наздогнав.
«Дудка там у неї чи що…» — подумав.
Вони, певно, відчули його ходу. Бо вища озирнулася. Раз і вдруге. За другим разом він спинився. А потім рушив, бо смішно було ставати живим стовпом.
За третім озиранням дівчата почекали, щоб він став зовсім поруч.
— Послухайте, — сказала вища. — У нас нема чого красти. Ми музиканти, тут у нас інструменти. У мене — скрипка. А в Міли — взагалі кларнет. Скрипка в мене не від Страдіварі, навіть не Аматі. У нас на такі ще немає грошей і навряд чи будуть. Все?
— Чого ви рішили, що я злодій? — Назар вимовив це ображено й трохи дратівливо.
— Бо ви ув’язалися явно за нами.
— Справді, Клемо, чого ти ображаєш людину? — озвалася нижча.