І нарешті повернула голову. Назар побачив, що обличчя в цієї, другої, зовсім не дитяче. Воно мовби подорослішало за цей десяток хвилин, відколи він ішов за ними. Тепер це доросліше обличчя питало саме в нього, Назара, чому так сталося? Назарові уперше в житті прийшла до голови така дивна думка. Чому прийшла? І раптом він подумав ще дивніше: тому, що віднині йому належить — саме йому — шукати й знайти відповідь на це запитання.
Він, звісно, не знав, не підозрював, що такий стан і називається закоханістю, що він в одну мить перетворив його зі звичайного київського хлопця, прямо сказати б — балбеса, колись судимого за крадіжку, на філософа за сутністю думання.
А тоді він просто сказав:
— А може, я хочу запросити вас…
— На сто грам? — та, що звалася Клемою (чудернацьке ім’я), не дала договорити й не приховувала іронії.
— Ні. На каву.
— Отже, чувачок не хоче пограбувати, а просто банально клеїться. Яка радість, правда, Тамочко? Але от біда — ми кави не п’ємо.
Назарові хотілося вже вбити цю довготелесу насмішницю.
Пізніше, на тій же каві в маленькому барі, Назар дізнається, що звуть її Клементиною, а її подругу — Тамілою. Ось що означає «Клемо» і «Міло», «Тамочко». Втім, Таміла теж називала подругу Томою.
Тоді ж Таміла сказала:
— А я б випила кави.
— Взагалі-то на дурняк можна, — несподівано згодилася її подруга.
І ще він дізнається, що обоє навчаються в музичному коледжі, Клементина буде (вже є) скрипалькою, а Таміла — кларнетисткою. Отака дивна в неї професія, є такі, виявляється, на світі навіть у час, який Клема назвала диким капіталізмом. А ще вона спеціально сипала музичними і ще якимись там термінами, відверто знущаючись над несподіваним пригощальником-залицяльником.
Ні, він у спогаді чомусь змістив дві їхні зустрічі. Бо першого разу Назар не повів їх на каву. Причина виявилася ще банальнішою за бажання підклеїти їх — у нього того дня при собі не було грошей. Хіба якийсь дрібняк, якого не вистачить і на три чашки кави, а до кави ще ж належало щось узяти, так він уважав. Коли він це пригадав, своє безгрошів’я, то зробив ганебний вчинок, ганебніший навіть за ті його пару дрібних крадіжок, на четвертій з яких він попався. Він уловив момент і кинувся під арку між двома найближчими будинками. А далі розчинився у чужому старому дворі, переконаний, що ніколи в житті більше не побачить цих музичних дівуль. Перед якими так зганьбився.
Але було щось більше за ту ганьбу, що змусило його через два дні знову прийти на ту саму вулицю, вирахувати, звідки могли дибуляти, швендяти Клемочка й Тамочка. Так дійшов до музичного коледжу. І почав стовбичити напроти виходу, згораючи від пекучого сорому, але пересилюючи себе. Того дня ні в одній, ні в другій групці, котрі з інтервалами вивалили із занять, Клеми з Тамою не виявилося. Мусив прийти вдруге, наступного дня. І таки діждався їх.
Були в тих самих, не вельми дорогих куртках, і тих самих чобітках: Клема в червоних, а Таміла — темно-коричневих.
Клема тільки глянула на нього презирливо, навіть з огидою, як могла, і схопила подругу за руку:
— Ходімо, Міло.
Назар не відстав.
Почув:
— Ну чому до нас клеяться тільки якісь малахольні?
— Я не малахольний, — відповів і пішов поруч з ними.
— А хто ж ви? — спитала Клема. — Ми покличемо міліцію.
І він сказав, що покинув їх тоді, позавчора, чи коли там, бо виявив — у нього немає грошей. Тому й ганебно змився. Просить вибачення, але…
— Значить, зараз у вас гроші є? — звісно ж, запитала Клементина.
— Так, є. На каву й до кави.
— Але в нас немає жодного бажання йти з вами на ту каву.
І знову нарешті озвалася Таміла:
— Підемо, Клемо, з ним на каву, бо цей тип не відчепиться. Він же чесно сказав про гроші.
«Мені треба тебе», — хотілося крикнути Назарові.
Клементина сказала:
— Добре, підемо. Але з однією умовою… Одразу після кави він відклеїться, як і приклеївся. Згода?
Назар погодився. Від тієї кави з музичною розмовою-знущанням промайнуло чотири найщасливіших місяці його життя. Їх можна поділити на кілька періодів. Перший — коли він приходив до того їхнього коледжу, стовбичив з усією дурною впертістю, на яку був здатен, доки вони не виходили, й не проходили мимо, вдаючи, що не помічають, не знають його, не реагуючи на його слова. Пізніше Таміла признається, що так діяти вимагала Клементина. Доки Таміла не збунтувалася і з цього бунту почався другий період. Зустрічі майже без розмов, коли вони просто йшли кудись, частіше не знаючи самі, куди йдуть, їм було добре. Потім був той пустир, на якому Таміла діставала свій кларнет і грала.