А тут, раптом зіставивши час, подумав… Мов щось ударило по тім’ю — то ж трапилося через місяць після того, як він побував у тому поліському селі й украв ту прокляту карту. Як за гроші, отримані за крадіжку, купив собі вдягачку, а Тамілі перстеника з камінцем. Невже його так покарано? Страшною хворобою коханої дівчини. Назар ніколи не задумувався — є Бог чи нема? Міг і сходити з батьками до церкви, наприклад, щоб освятити паску. Стояти було нудно і він чекав, коли ж закінчиться церемонія і можна буде розговлятися, хоч, власне, й не постив ніколи. Таміла якось повела його до католицького костелу. Грав орган, якоїсь миті він відчув, що на нього накочується потужна хвиля не чуваних раніше звуків.
— Тобі сподобалося? — Таміла спитала це вже після концерту.
— Так, — відповів цілком щиро.
Тепер він сходив до церкви, найближчої до їхнього будинку. Слухав спів, дивився, як хрестяться люди, і собі невміло хрестився. Намагався пригадати якусь молитву і не зміг. Навіть у словах «Отченашу» заплутався. Попросив Бога, аби той поміг Тамілі.
Та після тих відвідин церкви, не зразу, а через кілька днів, почало й наростати те відчуття — його, Назарової, вини в тому, що сталося з Тамілою. І чим далі, тим більше росла певність — він винен. Не тільки украв річ, цінну саму по собі, а й украв у мертвого, із труни. Як виправити цю вину? Дійшов, зрештою, висновку, що є єдиний вихід, спроба, яка може допомогти, — повернути карту.
Але як це зробити? Як? Найперше потрібно було отримати її самому. У пана професора чи хто він там. Не віддасть. Але й якби вдалося розжалобити чи переконати, звісно, затребує назад суму за ту мапу. Назар був і так по вуха в боргах. Лаврик, тобто Вітя з колишньої компашки, натякав, що тре віддавати півшматка, тобто п’ятсот зелених. Іншим теж мусить віддати. Боявся, що не уникнути розборок. А мо’, й ховатися доведеться. Позичати ще при таких обставинах не випадало. Лишалося одне — знову красти. Тепер з квартири пана історика. Що Назар і зробив. Довелося для цього марудного діла позичити відмички й вистежити, коли пан професор буде на лекціях.
Назар так і вчварив. Допоміг маленький лазерний апаратик. Поморочившись, двері таки відчинив. Шукати надто довго не довелося. Омріяну карту-голубоньку знайшов у шафі, в альбомі з фотографіями. Сліди були ліквідовані. Пан професор спробував було поткнутися з претензіями-підозрами, але Назар засміявся у вічі:
— Що, і у вас потягли?
На погрозу, що буде заявлено в міліцію, засміявся:
— Може, заодно й повідомите, хто замовляв мені ту бісову карту?
З того, як пан замовник зам’явся, зрозумів — не стане ризикувати своєю професорською (чи якою там) репутацією. Вислухав ще погрози. І почав готуватися до поїздки в село. Думку — просто віддати мапу — відкинув. Хтозна, як зреагують. У ліпшім випадку матимеш по мордасах, а то й по ребрах. У гіршому — здадуть ментам. Посилати поштою? А раптом не дійде? Так міркував Назар. До того ж було невідомо, як тим скарбом розпорядяться син і онук. Швидше за все, продадуть або залишать в себе. А дідок заповідав поховати мапу разом з ним.
Назар відчував — тільки коли той шматок шкіри лежатиме разом з дідом Їгоном під землею, у нього є якийсь шанс. Шанс від вищих сил на порятунок Таміли. Доведеться їхати і розкопувати могилу. Іншого виходу не було.
Він поклав до сумки лопату — держак і металеву частину окремо, сокиру, молоток, десяток цвяхів, старезний батьків комбінезон, ще з тих часів, як предок трудився на заводі, старі гумові чоботи. Про всяк випадок купив ліхтарика. Планував розкопувати вночі, шкірою пробіг морозець. А потім і добре поморозило.
«Побачимо, — сказав собі Назар. — Не трусь, падло. Нашкодив, то вмій і розплачуватись. Головне — врятувати Тамілу».
Розумів — врятуватися й самому. Бо, як помре ця дівчина, світлий промінчик у його житті, то або зап’є по-чорному, або пуститься берега і повернеться до життя попереднього. Бо від гріха не судилося йому звільнитися.
Знову прибув до Загорян по обіді. Зійшов із маршрутки так само, на краю села. Тепер одразу направився на кладовище. Поділялося воно на дві частини: старе, де ще росли за колишньою звичкою дерева, і нове, більше, де були тільки могили. Пишні, навіть із чорного й «димчатого» мармуру, і скромніші. За логікою, дід Їгон мав бути похованим десь скраю, в тій частині, яка виходила в поле. Але могили його там не виявилося. Отже, поховали біля родичів, швидше за все, лишили місце коло дружини, раз жив дідок сам. Став шукати. То виявилося марудною справою. Помітив, що за його походеньками від найближчої хати спостерігає доволі молода жінка. Тож про копання, доки не стемніє, слід забути. На його щастя, могила виявилася, коли, врешті-решт, знайшов, на протилежному від хати краю цвинтаря. Ще стоїть тільки дерев’яний хрест з табличкою «Терещук Євген Онисимович», датами народження й смерті, а сама могила щедро обкладена вінками зі штучними квітами. Від думки, що доведеться сюди вертатися увечері, ближче до ночі, стало вкрай марудно на душі. Поруч могили старого справді стояв пам’ятник його подрузі довгого життя.