З усіх оповідей і легенд, які чув колись і за цей рік почув на Млинищі, найбільш таємничою і в той же час зрозумілою була Діва Млинища. Колективний витвір сільської уяви, у який, здається, тепер навряд чи хтось і вірив. Хіба старі люди, як мама. Гарна і сумна легенда про зниклу дівчину, котра час від часу з’являється, щоб допомогти людям. Чи, як повідала одна бабця, змінити їхню долю. А ще мовби символ совісті його односельчан… Здається, востаннє її бачили, коли з’явилася, щоб порятувати дитину, котру надумала загубити мати-одиночка…
Невже вона справді існує, Діва Млинища? Це ж суперечить всім реаліям… У нього теж видіння, галюцинація?
Постать виразно біліє в полі. Таки галюцинація? Він сьогодні зовсім не пив, краплини спиртного ось уже тиждень чи й більше, не було в роті.
«Хто б ти не була, я зараз доберуся до тебе», — подумав Святослав і рушив з місця.
Страху не мав. Зовсім не відчував страху. Тільки бажання дістатися до білої постаті, якщо вона реальна, торкнутися. Щось навіть сказати. Чи переконатися, що фантом Діви Млинища таки існує. І метафізика така ж реальність, як це всипане зорями небо…
Святослав наблизився до постаті так, що остаточно зрозумів, — це таки жінка. І тут біла постать почала рухатись. Поволі, але віддалятися.
— Куди ж ти? — прошептав.
Кличе за собою? Там, у полі, чи в лісі, що бовваніє на обрії, комусь потрібна допомога?
«Зачекай», — подумки попросив Святослав.
Однак Діва Млинища (чи хто там) не спинялася. Святослав ішов і йшов за нею. Рухалася попереду і біла постать. Несподівано Святославова нога втрапила в ямку. Зойкнув і беркицьнувся на землю. Добре, що лежить сніг, він пом’якшив падіння. Та коли спробував підвестися, ногу внизу, біля стопи, пронизав гострий біль. Знову впав. Коли за кілька хвилин взявся підводитися, зрозумів, що не зможе стати на ноги. Вивих, чи ще гірше — перелом? Що ж робити? Від села відійшов десь на кілометр, якщо не більше. Здалеку блимають вогники, та й то не в усіх крайніх оселях. Кричати, звати на допомогу — марно. Такої пори ніхто не почує. Вдома лежить безпорадна мама. Можна було б подзвонити до сестри, але стільникового телефона залишив на столі в хаті.
Святослав глянув у бік лісу, куди його вела Діва Млинища чи якась інша примара. Жодної постаті не видно. Зникла, піднялася, як у легенді, в небо? І перед тим по-жіночому помстилася йому… Вперше не допомогла, а помстилася?..
Дідько візьми, боляче. Ні, не зможе звестися. Ще одна спроба нічого не дала. Біль, блискавка, короткочасне потемніння в очах. Стає все холодніше. На ранок, коли навідається сестра, і, певно ж, піде шукати, він геть задубіє. Яка безглузда смерть…
«Повзтиму, скільки зможу», — вирішив Святослав.
Натужно, згрібаючи під себе сніг, взявся повзти. Це було важко й боляче. Спинявся, перепочивав і знову починав свій мученицький шлях до рідної хати.
Повз по снігу й відчував, що от-от покинуть сили. Мама там, треба доповзти, якось добратися, але як… Довгий цей шлях, надто довгий, а попереду ще ж рівчак… Мало не простогнав: «Попереду ще ж ніч»… Ще ж ніч, яку має не проповзти, здолати… Стис зуби…
Коли проповз метрів двісті, раптом побачив з боку села ще одну постать. Постать, яка рухалася йому назустріч. Не біла, а темна. Отже, це людина. Жива людина. Напевне, Тетяна, сестра. Боже, він врятований.
Постать наблизилася, очевидно, помітила його, бо спинилася і далі пішла швидко.
— Я тут, — прохрипів.
— Славику, це ти? — почув жіночий голос.
Але голос не сестри, а… А Люсі… Це був голос дружини.
— Це я, — сказав тихо.
— Славку, що з тобою?
Дружина спинилася вже зовсім поруч. Зовсім поруч. У білих своїх чобітках і кожушку.
— Я, здається, зламав ногу, — сказав Святослав. — Думав — кранти… Звідки ти взялася?
— Зореслава подзвонила, що ти в селі. Біля хворої мами. От я й вирішила приїхати. Добралася останньою маршруткою. Давай, допоможу підвестися.
«Чи простила вона мене? Але хіба це має значення?» — Святослав подумав це і зрозумів — має, так, дуже має.
— Тримай руку, — сказала Люся.
Рука її була геть холодна. Без рукавичок. Рука жінки, котру він любить.
Вона таки допомогла. Від Люсі пахло ледь вловимими парфумами. Святослав, спираючись на її руку, а потім плече, якось звівся, хоч біль — гострий, нестерпний — дав про себе знати.
— Знову хотів подивитися на зорі?
— Ага, — сказав Святослав. — Як ти мене знайшла?
— Славцю, ти в дечому так само тупий, як і був, — кепкування Люсі цього разу його порадувало. — Зайшла до хати, мама сказала, що ти кудись вийшов. Я трохи почекала, подумала: де ж ти пропав… Вийшла й собі. На городі побачила сліди й пішла по них…