Сотні разів згадував Панас ту, заради якої добровільно пішов на службу. Любов і ненависть до неї й самого себе сплелися в тугий густий клубок. Коли колов багнетом опудало, уявляв, що то Пилип. Він не був святим. У тому містечку, де квартирував спершу їхній полк, а особливо в більшому місті, де спинилися після повернення з австрійської кампанії, знаходилося чимало молодичок, удів, розбитних дівах, готових до «дружнього спілкування» не тільки з офіцерами й фельдфебелями, а й рядовими солдатами, здатних утішити їх і зрозуміти знудьговану за жіночим тілом солдатську душу. Начальство дивилося на те крізь пальці, тим більше, що одна війна змінила іншу, а в перервах і належало забувати про смерті, тяжкі поранення й каліцтва — полк порожнів і поповнювався новими бійцями на очах.
У тих походах — до Аустерліца, де відбулася велика битва з Наполеоном, до Відня й назад, на російсько-турецьку війну, а головне, на француза, який вторгся в їхню державу, — Панаса тільки раз і зачепило, у ліву руку вище ліктя, маленький шматочок м’яса вирвало. Зажило як на псові. Двічі був у багнетній атаці, колов сам і його пробували колоти. Та лишився цілим й незабаром набув слави «заговореного», якого ні куля, ні багнет не бере. Кілька разів після кровопролитних боїв Панас міркував, що ж його рятує, бо смерть була зовсім поруч. Молитви матері чи Параски — обидві обіцяли щодень молитися за нього — чи… Якось подумав: а може, то тая біла жінка, Діва Млинища, помагає? Не випадково ж бачив неї за місяць до того, як на службу вирушив…
У тому губернському місті, навідавшись до «веселого будинку», він спитав, чи нема серед тих дівчат такої, щоб звалася Параскою.
— Що, зазнобушка з таким іменем дома осталася? — спитала, дивлячись насмішливо-проникливо, видно, розбитна, схожа на велику ляльку й водночас ропуху, «мамка».
— Та вроді того, — знітився Панас.
— Повезло тобі, солдатик, — «мамка» засміялася, демонструючи щербатий рот. — Якраз свіженька з’явилася, і Параскевою звати. Малорос небось?
— Так точно, — сказав Панас. — Із мужиків ми.
— Мужіцкоє велічество, значить! — ще гучніше зареготала «мамка». — Счас подадім тєбе свєжатіну… Пальчикі обліжеш, полноє удовольствіє.
Дівчина, котра постала перед Панасом, виявилася зовсім молоденькою, ще молодшою з виду за його загорєнську Параску. Худюща, не вельми й вродлива, вона стояла й тремтіла, мов молода осичка, яку от-от мали зрубати.
«Чого ж ти, бідна? — подумав Панас. — А таки, певно, ще не зачеплена».
І він її не зачепив. Побалакали трохи, виявилося, сирота, тітка, яка виховувала, послала хліб тілом своїм заробляти. Парко стало Панасові, підкотив клубок до горла. Враз начеб справжню свою Параску побачив. Нє, його кохана отако не пішла б.
Він торкнувся худенької руки. Подумав, що цю ручку легко зламати. Хрусь і все.
— Йди, мила моя, — сказав і цілого срібного полтинника на долоньку (пальці силоміць розгорнув) поклав.
— Спасибі, дядечку, — прошелестіло дівча — чи то за те, що пожалів, чи що заплатив, дякувало.
Чому забажалося мати саме Параску? Дівчина з таким ім’ям, яку лишив у селі, вже давно була замужем за тим, кого любила. Мала, певне, дітей, перші роки Панас часом бачив себе разом з жінкою і дітьми коло свеї хати. Раз приснилося, як маленька дівчинка біжить до нього, обіймає, він у сні чув її пахуче, викупане в любистку волоссячко. Потім дівчинка відпускала його голову й починала сміятися…