— Сину, — сказав батько з прохально-погрозливою інтонацією. — Слухай, сину…
Син підвів голову. Подивився на батькове лице, яке не віщувало нічого доброго. Потім обвів поглядом інших. І зустрівся очима з маленькою вельможною примхливицею. Дівчинка дивилася примружено, весело й одверто насмішкувато. Під тим поглядом Остапові сльози враз почали висихати. Він побачив в очах дівчинки виклик. До того ж вона відверто насміхалася, ця вродлива панська лялька.
— Я згоден, — тихо сказав хлопець. — Я згоден бути їхнім слугою.
Дівчинка заплескала в долоні. Хотіла простягти своєму новому персональному слузі, який у майбутньому мав стати другом, руку, маленьку свою ручку, але передумала.
Так почалося нове Остапове життя. Ідучи до палацу, він почув з примхливих вуст, що були в кареті зовсім поруч, незнайоме слово, сказане Ліонеллою італійською, пізніше він дізнається, що воно означає «боягуз». Остап не був боягузом, він уже купався в ямах на річці, ловив руками раків і сам ходив до лісу, щоб побачити вовка. Він боявся тільки чужого світу, відчував дитячою інтуїцією, а вона є найправдивішою, що той незнайомий світ може його проковтнути й не повернути назад.
Новий світ одразу запропонував свої спокуси. Ці спокуси мали різні назвиська: іграшки, панський одяг, небачені овочі-фрукти, які танули в роті, шоколадні ласощі. Втім, до останніх Остап лишався байдужим. Що ж до решти… А решта була велика й неосяжна. Із села поїхали до міського палацу, де пробули лише кілька днів, далі через Київ до Криму, після двотижневого відпочинку на південному узбережжі, в палаці біля Ялти, де до них на пару діб приєднався граф Тальміоні, потягом дісталися до столиці. Тут затрималися до зими. Підданий Російської імперії, граф вирішив зробити кар’єру в цій варварській країні й, потрапивши до міністерства закордонних справ, швидко набув слави одного з найздібніших кар’єрних дипломатів. За плечима в нього вже була робота в посольствах у Нідерландах і Швеції, а тепер він упевнено підбирався до посади товариша (себто заступника) міністра. Він умів розставляти й переставляти чиновників, мов управний гравець фігури на шаховій дошці. Його прихильники шукали багато впливових і багатших фігур при імператорському дворі. Щодо дружини, то граф Рафаель обрав таку тактику — від давав графині Марії повну свободу, вона могла пересуватися Росією і країнами Європи, куди їй заманеться, але коли була потрібна чоловікові на світських прийомах, балах, а іноді як доречний антураж при зустрічах з іноземними високопосадовцями, то мусила бути в Санкт-Петербурзі. Графік певних зустрічей чи прийомів граф знав наперед, в інших випадках до його послуг було новоявлене диво техніки — телеграф. Телеграма з умовними словами змушувала відкладати всі справи і побачення (так-так, побачення) і мчатися (сама чи з донькою) до північного міста, яке наскрізь продували також варварські вітри і де графиня мерзла навіть у дорожезних соболевих шубах. За кожну таку поїздку і з’яву її чекала винагорода, а часом і їй необхідне знайомство з «особами, наближеними до імператора».
Гра в родині Тальміоні велася з обопільною вигодою.
Нічого цього Остап, особистий слуга і друг маленької графині Ліонелли, звісно, не знав. Хлопчик з поліського села спершу чманів од частих змін обстановки, від розкоші численних палаців, де вони зупинялися, від одежі, у яку його вбирали. Він був слугою, але жив не разом з іншими, дорослими слугами, а в окремій кімнаті — так було скрізь і всюди. Такою була примха, одна з численних примх, графської доньки, яку мама безмежно любила — єдину істоту в цілому світі — й називала відразу двома ніжними пестливими іменами — Ліо і Неллі. Графиня Марія вже давно визначила для себе, що в майбутньому в її доньки має бути найвдаліша партія не лише в Росії, а й у Європі. Для цього були всі підстави: їхній титул, знатність, розкішне генеалогічне дерево роду, яке коренями сягало Середньовіччя й проростало відразу в двох державах — Російській імперії й Італійському королівстві, блискуча кар’єра чоловіка і його майбутня посада. А ще не в останню чергу — краса й розум самої Ліо-Неллі.
Спершу графиня затурбувалася, коли постала найдивовижніша з примх її дива, сонечка, квіточки, чи не з’явилися, бува, у доньки якісь передчасні, хай ще й дитячі почуття до цього хлопчиська, хлопа, раба, замурзиканого селянського сина?.. Проте незабаром вона заспокоїлася. Маленька графиня поводилася з цим хлопчиком саме як зі слугою, з живою іграшкою, котра випадково потрапила до рук і рано чи пізно мала набриднути.