Через рік закінчувався строк його служби. Вже понад три десятиліття, як у Росії скасували кріпацтво, отож затримати його ніхто не мав права. Графиня Марія хотіла доручити одному зі слуг у Загорянах, аби він вибив з Остапових батьків згоду на його службу. Але вперлась донька: захотіла поїхати в те село, на те озеро, і все. Коли ж вони приїхали на літню дачу, затягла Остапа до своєї кімнати, взяла за руку й сказала, дивлячись у вічі:
— Поклянись, що ти сам попросиш залишитися, що ти скажеш, що дуже хочеш служити мені… Ну?
— Добре, я скажу, — пообіцяв Остап.
— А ти справді хочеш?
Остап відчув — мусить сказати, що так.
Проте, як вийшов за ворота, й відійшов до першої хати, повернувся й показав своїй мучительці язика. Він ішов і вітався — не тільки з людьми старшими й дітлахами, а й з деревами, домами під солом’яними стріхами, навіть з моріжком, що ріс під тинами.
Удома ж, після привітань і розкриття пакунку, якого передала старша графиня, Остап сказав:
— Я туди не повернуся, добре, тату?
Батько зиркнув якось так — і радо, й натужно.
— А ти міг би ще послужити? Тибе ж ни прогнали?
— Нє, — сказав Остап. — Та мала зараза просила вернутися.
— Просила? — Батько мало не вигукнув. — То й вернешся. Знаїш, як тут тобі заздрять?
Остап міцно стис губи. На його очах виступили сльози.
— Антоне, йому, видать, геть злецько тамика було, — сказала мати.
— Злецько? Били?
Батько Антон почухав потилицю, глянув на сина зі співчуттям.
— Нє, — сказав Остап.
— То шо за штука? — батько вже сердито.
— Не хочу. Набридло.
Увечері батько сказав, що піде сам до палацу. Якщо дадуть за службу ті самі гроші (ще тисячу!), то мусить Остап ще хоч би рік послужити. Бо за такі гроші й сам пан, не то, що хлоп, служив би. Оно глянь, якого коника воне викупили, яку корівку, плуга, поросєт, одежу… А зара мона би й земельки прикупити. Хай ни багацько, бо ж дорога, а таки хоть оту Гнатову шматину, коло річки мона, він питав, продається.
— Мусиш послужити, синку, раз такеє щістє до нашої доми, як тая ластівка прилетіло, — батько поклав синові на плече важку руку.
І був ще рік служби — дивної, вирослої з примхи, у примху ту міцно врослої. Остап відмовився вчитися — ни хочу, сказав, тяжко дається наука. Побачив, як радо зблиснули оченята Ліо-Неллі. Тепер він став гострим на язичок, не боявся заперечити малій своїй господині, навіть покпинити. Вона дивилася широко розплющеними, гарними голубуватими очицями, сердилася, а часом відказувала — дошкульно і зле. А через десь так півроку після однієї такої перепалки з обопільними шпильками його покликали до графині Марії й Остап довідався, що він, буцімто, спробував обняти й притиснути Ліо-Неллі, а коли вона не далася, грубо її стиснув за руку й штовхнув на підлогу.
— Це правда?
Графиня не дивилася ще ніколи так суворо. Й разом з тим наче хотіла отримати заперечення, свідчення того, що донька сказала неправду.
Ліо-Неллі стояла поруч, її очі, що, здавалося, от-от вискочать із орбіт, палали. Остап знову побачив у них виклик.
— Так, то правда, — сказав він. — Не стримався.
— Як ти смів, негіднику? — графиня закричала, вперше отак — різко й пронизливо. Підвелася з крісла й руки її тремтіли.
— Якось так вийшло, — глузливо сказав Остап.
Графиня випросталася, стала схожа на високу тополю за вікном.
— Ти розумієш, що тебе буде покарано?
— Так, — відповів Остап. — Я готовий.
— Він готовий! На кухню! Нехай П’єтро всипле різок.
Дивний холод, який раптом змішався з жаром, що став розливатися тілом, обхопив Остапа, коли йшов на кухню.
— Брехуха, — прошептав напівдорозі. — Брехуха… І я тебе переміг.
Та коли вже лежав на лавці зі спущеними штаньми й різка — раз, вдруге — болюче обпекла м’яке й сороміцьке місце, на кухню ввірвалася мала графиня.
— Перестаньте! — закричала до слуги. — Негайно! Я сказала неправду.
І забилася в істериці.
Прибігла графиня Марія.
— Я, я, я, це я! — кричала Ліо-Неллі. — Нехай він мене висіче. Я не піду звідси, доки мене П’єтро не висіче.
Звісно, її вдалося якось заспокоїти й слузі не довелося лицезріти оголену графиньчину дупку. Після цього прикрого (ганебного) інциденту графиня Марія довго міркувала, як діяти далі. Натякнула було доньці, що найліпше було б слугу-призвідцю все ж відправити додому, але Ліо-Неллі так зарепетувала «Ні!», що графиня тільки поспішно знесилено змахнула рукою. Ні, то й ні. Лишався інший варіант — замінити прислугу, котра стала свідком ганьби маленької графині, що й зробили.