«Добре було б, якби він узагалі зник, цей хлопчисько», — подумала графиня.
Прибрати істоту нижчого ряду, ну, хоча б влаштувати наїзд карети чи падіння в річку, багато не коштувало — виконавці знайшлися б. Але графиня Марія не відважилася, бо… Не могла передбачити (хіба, уявити) реакцію доньки. Ще один більший нервовий зрив — і хто гарантує від серйозних ускладнень з психікою. І так незрозуміло, в чому суть цієї дивної прив’язаності і в той же час явної ненависті й зневаги до цього малого простолюдина з села… «Треба набратися терпіння, — сказала собі графиня, — люба Ліо, люба Неллі, люба Ліонеллічка перехворіла кіром, коклюшем, вітрянкою, перехворіє й цією дивною хворобою. Болячкою, що наросла не на тілі, а в душі».
— Ти сердишся на мене, сердишся, сердишся, я така, така, така! — Ліо випалила це Остапові наступного ранку.
І далі вдарила його кулачками в груди.
Сказала, що й він може її вдарити.
Що далі не вимовить до нього і слова.
Вона його обмовила, але вона все одно графиня, а він слуга.
Слуга, який не став другом.
Може її ненавидіти й зневажати, але мусить служити. Тим більше, вона знає — про те, щоб він служив, просив його батько, так, вона знає.
— Неправда, — сказав Остап, у якого по спині пробіг холодок, а під пахвами цівки холодного поту. — Ти сама хотіла, щоб я лишився. Сама, чуєш?
— То й що? — Ліо-Неллі взялась руками в боки. — Що це міняє?
— Нічого.
Остап це вимовив спокійно, ніби байдуже.
— Нічого? Зовсім нічого?
Враз Остап побачив, як її очі закочуються, вона заточується, от-от упаде. Підскочив до неї, схопив за плечі, прошептав:
— Тихо, тихо, я зараз…
Ліо-Неллі похилилася на нього, Остап став міркувати, що ліпше — покликати когось на допомогу чи самому спробувати занести в покої?..
І враз почув голос дівчиська:
— Правда, моє волосся гарно пахне?
Різко відхилився й зіткнувся з її диво-очима (графиня Марія казала — небесні). Вони сміялися. І стали втягувати в себе. Наче два вологих смоктальця чи блакитні ямки. Остап відвернувся, легенько відштовхнув її.
— А в мене справді крутиться голова, — сказала Ліо-Неллі. — Я можу впасти…
— Ти зараза, хоч і графиня! — сказав голосно Остап і пішов від неї.
За його плечима враз почувся сміх, все дужчий — спочатку мов один, потім два, а потім п’ять чи й десять дзвіночків.
«Чого ти смієшся?» — хотів спитати.
Хотілося озирнутися. Подумав, що побачить іншу дівчинку. Не таку свавільну, не таку незрозумілу. Бо та, яку він вважав спесивою панночкою, від якої нудило, яку не любив, більше того — ненавидів, наче кудись відпливла.
Дівчина за його спиною просто сміялася.
Сміх цей прищемили двері, Остап ішов довгим коридором, потім залою, сам. Враз йому захотілося спинитися й почекати. Почекати Ліо. Ліо-Неллі. Що ще там вона вигадає, щоб сказати?
Стояв і чекав. Почув, як відчинилися двері за спиною. Відчинилися й різко зачинилися. Грюкнули. Побачила його. Бридка й свавільна. А волосся неїне й справді пахло чимось незвичним. Ліпшим навіть від того запаху, коли мама, як сестру в кориті купала, кидала любисток і м’яту. Пощо йому той запах? Мо’ піти назад?.. Подивитися, чи не стоїть за дверима? Ні, не піде.
То трапилося ранньою весною. А влітку Остап знову йшов сільською вулицею. Ліо-Неллі сказала на прощання:
— Ти сам попросиш, щоб ще рік бути у нас…
— Ні, — різко видихнув Остап.
— Ні? Тоді ти мене ніколи не побачиш.
— То й що?
— То й що? Огидний хам… Я бачила, як ти дивився на мене цієї весни… Влітку…
— Дивився, — сказав Остап. — Бо ти дуже гарна… Вельми хороша… Тико мух багато в голові…
— А в тебе… В тебе тарганів… І бліх… Фе… І в хаті у вас, напевне, повно бліх…
— Мені зовсім не хочеться обіжатися на тебе, — сказав Остап. — Дєкую.
— Ха! Він дякувати вміє, — вимовила вона з притиском.
— Ти нам, щитай, подарувала коня, корову, землю. Ну й плуга на додачу, — Остап засвистів.
Та йому було на душі зовсім не радісно. Чогось не радісно. Що сталося за цєї два роки? Дурна, свавільна і ще якась там… Бач, захотілося хлопським, мужицьким хлопаком погратися… Хіба слуга може бути другом графині?