— Навіщо він нам? — Арик непідробно здивувався.
Вона не знала. Знала, що мусить прийти Остап, що після цього вечора вже жодного разу його не побачить.
Попрощаються, тільки й усього. А навіщо? Раптом подумала — вона спитає, чи скоро він одружиться, чи має вже обраницю? Це їй так важливо? Мусила визнати — важливо. Їй потрібно щось таке, щоб назавжди забути цього селюка. Вона його не згадувала цілих сім чи вісім років. Майже не згадувала. Тепер побачить востаннє, тільки й усього. Нічогісінько. Між ними прірва. Вони, звісно, ніколи не будуть кохатися, в цьому нема потреби. Думка про роман з простолюдином їй чужа. Аристарх Долганов був її першим чоловіком, він навіть здивувався, що така вродливиця досі незаймана. Були дрібні інтрижки, але це так, вона чекала на справжнє кохання.
— Я берегла себе для тебе, — сказала вона.
З жахом прогнала думку, яка несподівано завітала. Вдарила, мов блискавка: «Твоє кохання прийшло сьогодні вранці». Вона поглянула в бік саду, до якого підходили. По ньому вони бігали, таких двоє, таких різних дітей. Ховалися за деревами — грали в хованки. Остап мусив її не знаходити, так вона бажала. І тоді, торжествуючи, виходила йому назустріч.
«Хай швидше прийде і мине той вечір, — подумала. — А завтра вранці ми поїдемо. Навіть сьогодні. До міста можна доїхати за годину, якихось півтора десятка верстов. Так і зробимо».
Остап прийшов, коли сонце востаннє обціловувало в саду ще зелені яблука. Але… Разом з ним до дачі вступила миловида, ледь нижча за хлопця дівчина. Цього разу Остап був зодягнутий у білу святкову сорочку й білі полотняні штани, на ногах мав постоли, але з халявами, наче плетені чоботи. Дівчина, зовсім юна, на пару літ молодша за Остапа, зодягнута теж у святкову білу сорочку, тільки вишивану, так само вишивана в поясі й по боках спідниця, а в довгу (довжелезну) важку косу заплетені червона й блакитна стрічки. Обоє поклонилися перед ґанком.
Остап сказав:
— Спаси вас Біг, ваші ясновельможності.
— Спаси Біг, — швидше проспівала, ніж проказала дівчина. — Доброго здоровля.
— І ми привєствуєм, — відповіла Ліо-Неллі.
Остап простяг кошика, що тримав у руці, зняв з нього рушника.
— Тутика молоко, і сметана, і сир, і курку з півнем я зарубав. На дорогу буде.
Як прийняла Ліонелла кошика, подякувала, передала Одарці, Остап взяв за руку дівчину з косою.
— А то Тетянка, моя суджена. Ми уже заручені, пусля Покрови й весіллє має бути. То ми й прийшле, щоби ваша ясновельможність… ваші ясновельможності поблагословили, якщо буде на те ваша воля.
— Якщо буде на те ваша панська воля, — мов луна, повторила дівчина.
Сказала вона це з якоюсь такою обеззброюючою усмішкою, що Ліо-Неллі й собі мимоволі посміхнулася. А тоді відчула, як їй засмоктало під ложечкою, мовби їсти одразу захотілося (цей сир, сметану, курку з півнем одразу), а тоді стало бракнути повітря. Ліо-Неллі відчула: його, повітря, цей вечір, сонце, що от-от сховається остаточно за обрієм, — все те висмоктує ця дівчина з косою, зі світло-сірими, ледь-ледь голубуватими очима. Їй захотілося крикнути так, щоб почуло все село: «Вона відьма!» Але вона не крикнула, натомість сказала, зволоживши язиком піднебіння, звісно, російською:
— Что ж, ми вітаємо. І, звичайно, поблагословимо. Ти вибрав собі хорошу наречену, Остапе.
— Дєкую, — прошелестіла Тетяна.
— Як це у вас робиться? — звернулася Ліонелла до служниці.
— Та обнаковенно, — сказала Одарка. — Обнаковенно, як у людей. Перехрестіть, я зара ікону винесу.
Вона винесла давню ікону, яка зберігалася на дачі, дала в руки своїй хазяйці. Ліонелла невміло перехрестила — спочатку Остапа, потім його суджену. Зрозуміла — треба ткнути обом цю ікону, хай цілують. Вони й поцілували. І припали по черзі губами до її руки. Колись зі сміхом вона змушувала слугу цілувати ті руки і навіть черевички. Але тепер, коли його гарячі вуста торкнулися її довгих пещених пальців… На мить наче кольнуло шкіру, легко-легко.
«Нічого не сталося», — подумала Ліо-Неллі.
Треба було щось сказати. І вона вимовила дерев’яними вустами:
— Счастлівой вам жизні. І много дєтєй.
— Дєкуємо, ваша ясновельможносте, — відказали вони по черзі.
Потім благословив граф.
Ліонелла хотіла сказати, щоб Аристарх приніс вино — такий випадок! — та подумала, що те буде зайвим. Пани — вищі істоти в очах цих селян, ті, хто покликаний благословляти, не спускаються з небес, щоб пити вино з простими смертними.