— О, Панас… Панасик… А я думала — ти вже мене покинув…
Смішок його дівчини різонув боляче, а потім, проти його волі, наповнив груди, все тіло теплом.
Тоді, як пішли вулицею — він поруч з Параскою, а ззаду тінь-брила волочилася, й вирішив Панас — досить, не стане ждати, доки та Мотрунка розкомизиться та когось собі вибере, як не перед Зеленими святами, то пусля Покрови точно зашле сватів.
Про те ж думав і зараз. До Покрови, яка осінні весілля зачинала, лишалося пару днів, вже небагато ждати. Та щось наче стримує його самого…
Панас докосив болітце, сонце вже визирало ген-ген із низу за деревами, набрав у радюжку трави і вирушив додому. Слава Богу, наробився, завтра прийде, розкине покоси, щоби різуха сохла, а тоді рушить виорати поле їхнє коло річки, біля дороги, що веде до міста.
Він ішов лісовою дорогою із радюжкою з травою за плечима, яку підтримував рукою, у другій ніс косу й раптом явно відчув — йому хочеться оглянутися. Оглянутися, бо там хтось є, за ним хтось йде.
«Ну то й що? — подумав. — Разом ітимемо».
І відчув, що боїться озирнутися. Чого б то? Знав, що ліс має своїх жителів, невидимих для людського ока, од них оберігав хрестик під сорочкою, та й мати казали, що того, хто Боже слово ни забуває, ніяка нечиста сила не зачепить. Він знав кілька молитов, ходив до церкви, знав якими словами од вовкулаків боронитися, мав кресало собі, щоб викресати вогонь, як стрінеться русалка, тилько їхній час минув, надворі осінь. Ну от іще — він боїться?
Панас озирнувся і побачив, що за ним лісовою доріжкою йде жінка в білому. У білому платті, ци… Може, й сорочці… Легкий морозець пробіг шкірою, полоскотав спину. Хай, він зараз переконається, що нияка то ни нечиста сила, жінка як жінка, мо’ з сусіцького села, Гупалів чи що… Став ждати, дивився, як жінка наближається… Мовби й пізнавати став, тилько пригадати не міг — хто ж то такий… Знакома, а пригадати не може… Жінка йшла поволі, та раптом… раптом спинилася й почала підійматися — над дорогою, а тоді… над лісом, над деревами, летіла, ніби птаха, проте… руки не розставила, а підняла над головою. Страх залізним обручем охопив спершу голову, стиснув скроні, а тоді скував усе тіло. Панас подумав, що тре прогнати видиво… Заплющив очі, розплющив поволі, а тоді, стуливши повіки, блимнув з усієї сили… Нікого ні над дорогою, ні над лісом не було. Біла жінка мовби розтала в надвечірньому присмерку, який з’явився на зміну сонцю.
А на тому місці, де зникла жінка, засвітилася невелика, але добре видна зірка — голубувата, начеб прозора і схожа… Панас не міг спершу визначити, на що ж знайоме та зірка схожа. І раптом аж здригнувся, сіпнувся — зірка тая була схожа на маленьку прозору, підсвічену дивним світлом сльозинку. Сльозинку, що світилася… З неба, крізь надвечірній простір, і начебто враз торкнулася не тільки ока, а і його щоки. Аж Панас тернув пальцем по щоці.
Сухо…
Панас рушив не одразу, перехрестився, перш ніж «Отче наш» проказав. «Що ж то було?» — свердлила голову думка, а коли пройшов з десяток-другий кроків, мусив таки оглянутися. Мусив. Нікого. Тьмяніє вечірнє небо. Блимотить зірка. А он і друга збоку з’явилася. Жінки ж нема. Привиділося? Може, й так. Думка заспокоювала.
Озирався ще й ще, та нічого й никого ни побачив. Зірка світила собі на небі. А перед селом інша, дивна думка прийшла — треба йти не дорогою до містка чи до броду, де мілко, а перейти річку в іншому місці. Так і зробив, закасавши ногавиці. Забаганка його здивувала. Наче чиясь забаганка. Тої жінки, яку видів? Відьми, русалки, тико ж нечиста сила сміється, кажуть, регоче, крутиться. Знаки всякі подає, заманює… А тут ні слова, ні шелесту.