На восьмому році життя Ліда Терещук стала першокласницею. Навчання в школі їй відразу сподобалося. Вчителька Галина Калениківна не кричала, не била, а навпаки — могла не тільки похвалити, а й погладити по голові. Слова «Молодець, Лідочко!» вперше прозвучали, як щось неймовірне, як чарівна музика, відкриття дверей у світ, де після темно-сірого мороку раптом яскраво засяяло сонце. Лідочці захотілося ще раз почути ці чарівні слова, потім ще й ще, й вона з усієї своєї маленької сили старалася їх заслужити. Привчена до роботи й старання, вона акуратно виводила в зошиті палички, потім букви й цифри, потім — окремі слова й цілі речення. Природно, що в її зошиті з’явилася виписана червоним олівцем п’ятірка. Дорогою додому Ліда кілька разів витягала зошита з полотняної торбини, що слугувала за портфель, і крадькома обережно цілувала оцінку. Про свій перший успіх Лідочка похвалилася тільки мамі, а коли з’явилась і друга відмінна оцінка, вона не витримала і ввечері показала зошита й татові. У неї прокинулась надія, надієчка на макове зерня, що, може, хоч цим заслужить добре татове слово.
Матвій скоса глянув на зошит, гмукнув, а тоді його очі потемніли.
— Значить, учоною рішила стати? Відмінницею?
— Я старалася, — боязко, як завше, тихо вимовила Ліда.
— Мо’ потому й сама училкою будеш?
— Н-не знаю.
У Ліди затрусилися рученята, якими тримала зошита. Мовчки відійшла. Сльози покотилися по щоках і вона не стала їх витирати.
Вранці, коли Ліда збиралася до школи, Матвій сказав:
— Йди-но сюди.
Коли донька підійшла, несміливо посміхаючись, твердо промовив:
— Наука ни для тибе. Ни для тибе, запомни те. Твоє діло буде — крутити телятам хвости, ну, може, як твоя мати, робитимеш на полі, в ланці. То почотна робота. І ни старайся втрапити на панську дорогу. То ни для мужицької дитини. Щоб більше п’ятьорок ни бачив. Матимеш трояки і то добре. То для тибе оцінка. Зрозуміла?
— Зро… зуміла…
Хтось здушив Ліду за горлечко, запалали щоки, мов зробила щось недобре, негідне.
Мати не посміла її захистити.
Тільки сказала:
— Матвію, може б, того… Лідка ж ни дурна, як я…
— Яка вона, мині ліпше відати, — одрізав Матвій. — Усе. Тут я хазяїн.
У школі, коли Ліда виводила літери, рука в неї тремтіла.
— Що з тобою, Лідусю? Не захворіла? — Галина Калениківна.
— Я здо… Я здорова, мамо… Ой, вибачте, Галино Калениківно…
Учителька всміхнулася.
— Тоді пиши, старайся…
Але Ліда не могла старатися. Вперше затнулася, коли вчителька викликала до дошки.
Вона вже не хотіла вчитися.
Батько, чи його привид, стояв біля парти, за спиною.
Все ж вона принесла ще одну п’ятірку.
І отримала ляпас від Матвія.
— Я тобі що сказав, сученя?
— Я більше не буду вчитися, — схлипнула Ліда. — Я не хочу до школи.
— Будеш, — сказав Матвій. — Ни хватало ще, щоб мине оштрафували чи що там, за те, що в школу ни пускаю. Вчися. Но з тибе хватить і трояків. Пойняла? Ну?
— Пой…
Ліда не договорила. Проковтнула півслова. Їй захотілося відкусити язика.
Мусила і далі ходити в школу. По-дитячому, а далі й не по-дитячому, прикидалася, що не розуміє багато з чого, що їй каже вчителька. У неї погіршав почерк, з натугою рішала задачки. Галина Калениківна спершу дивувалася таким змінам, а потім перестала.
З часом забулися перші місяці навчання. Ліда Терещук серед однокласників поступово набула репутації маленького незграбного тугодума. Іноді дещо розповідала, коли викликали до дошки чи піднімали з місця. Свої законні трояки вона отримувала.
Та інтерес до навчання у неї не пройшов. Лідочка помітила, що їй і далі цікаво вчитися. Цікаво читати і вирішувати задачки. Не раз, коли чула відповіді, міркування інших учнів, казала подумки собі: «А я можу ліпше». І також подумки повторювала свою відповідь.
Спочатку таке подвійне життя її пригнічувало. Не раз хотіла виявити свою справжню суть, та щось стримувало. Не тільки панічний страх перед батьком. Ліда росла, розвивалася, відкривала не лише світ, а й саму себе. Їй раптом стало цікаво вести таку гру — з батьком, з іншими.