Почали зустрічатися. Та в Тимоша Бройчика були свої плани. Він якось до сина:
— Кажуть, до тої Мокрини Бациківської клинці підбиваєш?
Іван віднікуватися не став:
— Подобається, тату, а вам хіба нє? Дівка з усіх боків файна, добра, лагідна, видно, що ни сваруля, ни дівка, а пісня, і до роботи вогонь, роботящу невістку матимете.
Тиміш погодився:
— Так то воно так…
І думки виклав на тарілочку перед сином. Не став кричати, тиснути, бо знав, який незалежний, упертий характер в Івана. Він, батько, ніц не має проти такої невістки, як Мокрина. Тико ж суди сам, синку. Живуть вони удвох з матір’ю, ни живуть, животіють. Далі сказав те, що Іван і так знав. Батько Мокринин Настасій загинув у двайцєтім році, під час спільного походу вкраїнців з поляками проти більшовиків на Київ. Десь там, коло Дніпра, і поклав голову. Параска осталася вдовою з трьома дочками. Двох якось видала замуж, та типерка десь півморга землі осталось, бо ж мусила приданого вділяти. Ото город на краю села та ще манюсінька латка в полі — і все їхнє добро-багатство.
— Знаю, — спохмурнів Іван. — Тико я люблю неї, таке діло. Ни на землі, на Мокринці хочу женитися.
— Я тибе добре розумію. Вельми добре. Сам колись вибирав, як чинити, коли женихався. Ну й вибрав, і ни жалію, — одказав батько.
Іван і про батькову історію відав. Батько якось признався, як разом випили, — мав гинчу дівчину, ніж твоя мама Марина, а таки на ній женився. Бо давали аж три морги й реманент, і корівчину. І що… Живемо по-людськи, давнє забулося. Діло таке: двох дочок оддав, лишився ти й Катька. Катьку тре оддати, та ти ж сам знаїш: таку, що накульгує, хіба із добрим приданим візьмуть. Тут і любов навряд ци поможе, та й хто полюбить…
— То як собі хоч, — завершив батько, — Катьку мусимо видати, а ти як так вже на ту Мокриницю запав, то можеш у приймаки йти, я ни бороню, хата там є, од вітру, правда, хилиться, ну ти ж хлопець хазяйновитий, підрихтуєш, можу плуга вділити, та чим горати, як і коня нима, та диви чимось і розживешся.
— Дєкую й на тим, тату, — Іван зітхнув, перечити батькові не хотілося, подумав: «Якось то воно буде, головне, він Мокринку любить, а вона, казала, його, як душу свою в серці викохує, — отако гарно й мовила».
Та тут Тиміш стиха, слово бочком, що є інший варіянт, генчий спосіб рушити справу. Він говорив ото з Митром Римачівським (прозвали так, бо колись з села Римачі в приймаки до Загорєн прийшов):
— Ну ти ж знаїш, сину, що в нього дочка Федоська на виданні, вже засилали кілько родин сватів, бо ж є на що — дівка дзвін, вибачєй, куди твоїй Мокрині, і Митро ни бідний, то чом би й ни жинитися? Тико казав Митро, що дочка вперлася, хоть кілля на голові теши. І той ни такей, і той ни до вигоди. Казав Митро, що сердитися почєв, бо якби ни сваталися, то й мови нима, а тутка злітаються, як пчоли до цвіту. Тико він чув якось, що матері признавалася Федоська — любить вона тибе, Іване, вельми любить, жити, каже, ни може, хоть бери топися, а ти ж од свеї Мокрини ни ногою. Ну й казав Митро, що якби зговоритися та сім’ями поєднатися, то він би за Федоською цілих три морги дав би та й худобину, — Тиміш казав так, а як побачив, що син скривився й кудись ніби рвонувся, завершив: — Ти-но, сину, ни горячися, добре подумай, бо воно любов і присядки з одного боку, а з другого — Федоська дівчина і вдатна, і розумна, й на руки вміла, кажуть, ну й, що ни кажи — три морги з худобою ни дурничка. Спитай мине, ци мині з твею матір’ю зле було, і любов якося прийшла, і діти ни з гірших, а що Катька накульгує, то як Біг дав, і панові не все золотом кладеться, а мужикові тим більше. Подумай, я кажу, як є.
Іван подумав. Спершу од батькових слів скипів і стиснув кулаки, навіть майнуло — чи не двизнути батька, піти, або без бійки назовсім піти до Мокринки. Та він просто пішов, навіть не чекаючи вечора. Дівчина здивувалася й зраділа, зраділа й здивувалася, бо посеред білого дня явився, бачив — жде якихось слів. Особливих слів. Ті слова сиділи у Йвана в горлянці й жалібно кававкали. Помагав тин підлатати і вперше глянув на бідне обійстя іншими очима. Звісно, він підрихтує і хатину, і все тут доведе до ладу, і тин, і хлів… Та бідна дома все одно дивилася на нього сумними вікнами-очима. Здалося — очима Мокриночки. А поруч стояла Мокринка, усміхалася, чогось ждала, і мовби в чомусь дорікала.