Що цікаво — обидві жінки ніколи не виявляли неприязні на людях. Не переговорювали, не проклинали одна одну. Правда, якщо на гостинах чи на хрестинах, весіллях були Іван з Федосею, то там не було Мокрини, навіть у сусідів або й родичів. Жодного разу. Знаходила якусь причину, чого не прийшла. А мо’ й розуміли люди…
Відколи Іван повернувся з війни, Мокрина старалася не ходити мимо їхньої оселі. Все ж їм з Федоською час од часу випадало зустрічатися — на тій самій вулиці, біля крамниці в центрі села, у церкві й біля церкви, Провідної неділі на могилках, на польових стежках й навіть у лісі, куди обидві (звісно, окремо) ходили про гриби і ягоди. Якщо така зустріч відбулася наодинці, й поблизу не було видно людей, Федоська давала волю почуттям до жінки, яка крала її чоловіка й щастя, і язику, з якого злітали образи й брудні слова. Кілька разів добре гепнула по спині й плечах — копачкою, ломакою, порожнім кошиком. По статурі й силі перевага була на її боці. А втім, Мокрина навіть не відбивалася, раз сказала тільки:
— Як уб’єш чи покалічиш — полегшає?
Вдруге, коли Федося нагадала, як її рятувала од смерті, а тре було ни приходити, хай би вмирала така невдячна сучка, Мокрина промовила:
— За порятунок повік вдячна. Тико ж Іван мине любить і я його люблю. І що з собою зробити — ни відаю.
— А в мине діти од кого? Розказати, як він зо мною спить, із жінкою свею законною, а ни шльондрою, яка чужого чоловіка до себе закликає.
— Я ни кличу…
Сказала й одійшла. Ще чула прокльони навздогін. Звучали, й коли озирнулася, і вже Федоськи не побачила.
Діти їхні, підростаючи, довідуючись од сусідів правду, батька любили, та між собою ворогували — були й штурхани, й «байстрюк» чи «байстрючка» на адресу Мокрининих дітей.
Усе змінилося того дня ранньої погідної осені. Бройчики — і старші, й Федоська з Іваном — копали бульбу на своєму городі. І раптом Федоська завважила ще одну копальницю на іншому краю городу.
У Федоськи очі на лоба полізли — Мокрина.
Мокринисько!
Мокринище…
Чого їй треба?
Сказала до Івана:
— Гля, твоя уже прийшла бульбу красти. Чи якої трясці їй треба?
— Ни відаю, — Іван.
— Йди, прожени.
— Тобі треба, то й проганяй.
І Федоська, як стояла з копачкою в руці, попрямувала до найосоружнішого бабища в селі.
— Що, бульби краденої захотілося?
Мокрина підвела голову. Їхні очі зустрілися. У Мокрининих очах Федоська побачила не ворожість — муку, жаль і… Їй раптом здалося, що з тих очиць — не безсоромних, а якихось начеб незнайомих — раптом випурхнула пташка. Маленька сіра, як і очі, пташка й затріпотіла над землею, а потім почала підніматися в небо.
Федося здригнулася.
Одступила крок назад. Що ж то було?
— Я вам помогти прийшла, — сказала Мокрина — прохально й начеб вибачливо.
— Помочніца вона!.. Обійдемося…
— Так люди кажуть, що за день-два дощі затяжнеї мають почєтися. Дай, думаю, помогу…
Федоська не знайшла слів. Над бульбовищем стало раптом наче ще світліше. Подув легенький теплий вітерець.
«Який же сьогодні день?» — раптом не знати чого подумала Федоська.
Пригадала — вівторок. Чи п’єтниця? Чого вона питає? Хто ця жінка?
— Якщо вже прийшла, то ходи до кумпанії, — несподівано для самої себе сказала Федоська.
— Дєкую…
Мокрина раптом кинулася до Федоськи, впала на коліна й обхопила ноги.
— Ти що, здуріла?
— Ще н-нє…
Руки Мокрини дрижали.
— Я ни піду відси, — проказала тихо. — Я… помагатиму…
— То й помагай…
— Н-нє… тута, скраю…
— Ну, як хоч…
Лишилася Мокрина копати скраю городу. Та як накопала повний кошик, пішла висипати в мішок.
— Бог в поміч, — тихесенько до всіх проказала.
— І тобі тоже, — відповіла Федосьчина мати.
Мокрина зосталася з усіма. Іван копав поряд з Федосею. Перемовлялися, мовби й не було поруч тієї, що крала їхнє щістє.
Федося подумала, що вона все ж перемогла. І не раз, а двічі. Перший, коли рятувала од хвороби, од смерти. Тепер другий. Другий типерка.
З того дня почалося дивне начеб об’єднання двох сімей. Помагали одна одній і садити бульбу та іншу городину. І по господарстві, притому Федоська відверто експлуатувала Мокрину — могла навіть попросити вимити в їхній домі підлогу. Мокрина слухалася, ніби й раділа, що може прислужитися. Подружилися й діти. Гралися разом, по ягоди ходили. Здається, з тої придибенції не радів тільки Іван. Якось сказав Мокрині, що більше не прийде, ну, сама знаїш, як…