Він справді був її солдатом, старшиною і генералом, усім на світі, сам цілим світом, коханий Зенько, Зеньчик-бреньчик, як часом колись називала. Вона ждала його і мусила діждатися, хоч на неї уже задивлялися й інші хлопці, а один, Вітько Торців з другого кінця села, на два роки старший, який і повоювати встиг, через три літа навіть освідчився.
— Я іншого жду, — одказала. — Ти ж знаєш…
Тоня не ходила на вечорниці, поралася по господарству, доглядала сестру, котра пішла до школи одразу в третій клас, хоч мала тринадцять літ, а значить, скоро закінчувати семирічку. Та в ті перші повоєнні роки школи були заповнені переростками.
І ще всі роки розлуки й марудного чекання Тоня дожидалася листів, що долали довгий-довгий шлях з далекого Приморського краю. Кожен день виходила під вечір до воріт, виглядала поштарку, котру звали, як і її маму, Марусею. Поштарка частіше здалеку хитала головою, нема, мовляв, вибачєй, подруго. Та тоді — два-три рази на місяць — випадала й щаслива мить, коли її, після танцю на побажання Маруськи, долоню зігрівала тепла паперова пташка. Коли ж була на городі, листа вручала Сонечко-Софійка, бува, ще й дражнилася, помахувала здалека конвертом, а потім втікала в хату чи за хату. Листи від Зенька читали вдвох, тобто читала вголос Тоня, іноді пропускаючи окремі речення, де капосний Зеньчик писав, у які місця її (безсовісний!) цілує. Вона не знала, що листи ці її сестричка також перечитує крадькома, притому з дедалі більшим пієтетом. Зрештою, з одного із листів, зі вдячності «за добрі слова Соні», старша сестра довідалася, що Софійка-Сонечко сама написала Зенькові.
— Могла б і мені сказати, — дорікнула.
— А хіба ни мона?
Софійка дивилася чисто-наївно.
Вперше щось недобре ворухнулося в серці Тоні. Вона прогнала геть цю тінь. Зблиск тіні.
— Я йому ще колись напишу, — сказала Софійка. — Якщо ти, звісно, дозволиш…
— Чого ж, пиши…
І молодша сестра писала. Рідко, але писала.
За цей час Зенько кілька разів повідомляв, що от-от приїде у відпустку, але так і не зібрався. Точніше, не відпустили. Командування частини, де він служив, повважало, що то надто велика розкіш — простому солдату їхати через всю величезну країну, три тижні туди, три тижні назад, та ще й десять днів перебувати в самій відпустці. До того ж рядовий Личук був із Західної України, де й після війни, за інформацією відповідних органів, орудували фашисти-бандерівці, а отже… У дивізії існувала таємна інструкція — не пущать. Замість відпустки йому присвоїли звання молодшого, а потім і просто сержанта. Мав і медаль за перемогу над Японією.
Зате за цих сім років Зеня прислав п’ять фотографій і на кожній з них він поставав усе мужнішим і мужнішим. Дивлячись, як і старша сестра, захоплено на чергову фотку, Софійка раптом відчула, як незвично щось тепле припливло до серця, а до щік мимо її волі прилилася кров.
Сталося те, що мало статися, — Софійка-Сонечко поступово, через прості, але ніжні листи, фотографії, спогади, котрі розросталися в її уяві, закохувалася й собі в Зенька, коханого її старшої сестри. Крок за кроком, день за днем образ мужнього чоловіка-солдата ставав мовби зримішим і ближчим. Вона картала себе, переконувала, що — ат, дурниця, вона ж просто радіє за сестру й жде разом з нею.
Дорікала за щось гріховне, але начеб не собі, а комусь іншому.
Перечитувала листи, адресовані сестрі, й уряди-годи, й окремо, й підсвідомо шукала потаємного змісту.
Їй було соромно, але соромно якось по-особливому солодко. Наче підглядала за чимось сороміцьким, забороненим, у шпаринку. І хотілося підглядати. Але підглядала не за кимось іншим, а сама за собою.
«Як то?» — спитала себе й не змогла відповісти.
«Все вирішиться, як Зенько вернеться, — подумала вона. — От побачиш, ничого ни станеться, а ти дурна коза, тико і всього».
Зенько повернувся зі служби пізньої осені п’ятдесят першого року. Тоні навесні мало бути двадцять п’ять років, а Соні-Софійці щойно виповнилося дев’ятнадцять.
Вони знали, що їхній солдат от-от має приїхати.