«Я відріжу собі руку, якщо посмію до нього доторкнутися», — подумала Соня.
«Невже це дівчисько щось справді має до мого коханого?» — думала останнім часом не раз Тоня.
Софійка першою побачила його на дорозі. Вона якраз згрібала в садку останнє опале листя. Стояла й дивилася, як до їхньої оселі наближається високий кремезний чоловік у солдатській шинелі. Йде впевнено і розмашисто. Враз граблі випали з її рук і Софійка-Соня кинулася за будинок. Так вона й стояла, притулившись до стіни, чула, як він відчиняє двері, голоси — радісний сестрин і глухуватий Зеньків.
Потім неї покликали.
— Сонечко, де ти? Зенько приїхав. Десь же вона була… — говорила Тоня.
Софійка не могла відірватися од прикипучої стіни. Подумала, що куфайка буде геть білою. Як перший сніг.
А її, неїна душа, якого вона кольору?
Таки відірвалася, подибцяла неслухняними ногами і, як ступила до хати, сказала навмисне незадоволено:
— Ну от, не дали й листя дозгрібати.
Зенько стояв із солдатською шапкою-вушанкою в руках. Софійка раптом відчула, як їй нестерпно хочеться зануритися в цю шапку обличчям, вдихнути. Вдихнути запах, якого досі не знала.
— Ну, здорово, Сонечко. Виросла як.
Зенько промовив начеб здивовано і… І задоволено… Ступив крок, обняв, щокою об її тернувся. Сказав тихо:
— А вона в тебе полохлива. Невже й не цілувалася досі? Ну, признавайся, красунечко?
— Ждала, що ви-те поцілуєте, дєдьку Зенько, — пустотливо проказала Софійка.
Зустрілася раптом з його темно-сірими очима, і страшна та солодка водночас думка обпекла неї: «Ми обоє пропали».
У справедливості цієї думки вона невдовзі переконалася.
Наступного дня Зенько запросив їх обох на вечірку з нагоди повернення з війська. Обох. Ще й наголосив, що зійдеться рідня, а він їх, як теперика рідних, запрошує. Коли вже почали збиратися, Тоня раптом сказала:
— Може, тобі ни тре було б іти?
— Чого нє? Він же обох запрошував…
— Ну, дивися…
Отака розмова.
— Я таки піду, — сказала Софійка.
— Дивися, — повторила Тоня з притиском.
Вперше вони йшли вулицею мовчки, мов чужі. Софійка зайшла за сестрину спину, ступила в її сліди, подумала: «Бідна Тоня, що ж вона почула? Вухами чи серцем?»
На вечірці Зенькова мати сказала до гостей:
— А то ж Тонічка, наша будуча невісточка.
І до Тоні:
— Ни стидайся, доцю, тож усі те знають. І Маруся-поштарка казала, кіко-то пісьом поносила. Я й ни проти. То ж золота дівонька. Як то матір покійну доглядала, сестру зростила. Ліпшої невістки й ни угадаєш. Хоч до нас — приймемо, а захоче синок в приймаки — тоже не перечитиму. Місця у вас, слава Богу, й на дві сим’ї хватить.
Зенько мовчав. Ніби язик одморозило. Схопив шмат курки, став гризти. Якось аж люто. Мовби та курка була його ворогом…
Певно, й гості відчули цю незручність, двозначність, бо Віра, сестра Зенькової матері, запропонувала:
— Мо’ пісню вже пора заспівати?
Після вечірки Зенько їх проводжав, жартував, мовби нічого й не трапилося. І Тоня намагалася жартувати.
Софійка сказала біля хати:
— Ви-те постійте ще, а мені щось зимно.
Зенько враз стиснув їй пальці, шкрябнув нігтем по долоні. Софійка зашарілася, рвонулася. Вбігла до хати і, не роздягаючись, впала на ліжко. Було нестерпно гаряче.
Тоня із Зеньком стояли недовго. Софійка почула скрип дверей, підвелася.
— Що ти йому писала?
То були перші слова, які промовила Тоня.
— Писала?..
— Так. Що ти йому таке писала, що він уже, ледь явився, на тебе дивиться, мов ковтнути хоче…
— Що я писала?
Софійка раптом побачила рядки. Мовби на грядці, вони росли — великі, живі, схожі на ростки, які щойно з’явилися та одразу встигли підрости.
Буковки з її письма. Майнуло — раптом вони ще більше виростуть, і Тоня дізнається, що вона писала…
Вона ж ничого такого не писала. Ні про любов (ще не було неї), ні про себе, швидше, про щось таке, сільське, що було, як само собою зрозуміле, як живою частинкою її життя-буття-існування. Описувала хіба стеблинки в їхньому садку, ще як вона їдного разу побачила, як сходить сонце, а ще як сонце опускалося в річку…
Та то ж так, плелося щось у голові, вона думала, що Зенько хоче про все те прочитати. Вона не писала слів про любов, які писала, дарувала, вибризкувала із серця сестра (одного разу прочитала крадькома неїне недописане письмо), вона мовби гралася, вона посилала кудись далеко-далеко частину їхнього Млинища.