Машинно-тракторна станція — то було всуціль чоловіче царство, окрім трьох прибиральниць, видри-секретарки, ледачої посильної, товстенної бухгалтерки й кривоногої дівчини- обліковця. Чоловіки, а головне молоді симпатичні хлопці, приганяли й забирали зі стоянок і майстерні гусеничні й колісні трактори, вантажні машини-таратайки й міцніші самоскиди, комбайни, бульдозери, нарешті великого тягача. Чоловіки трудилися в майстерні, кузні й на ремонтно-складальному майданчику. Всі вони мали щастя час од часу спостерігати її диво-ходу, загадково-звабливу посмішку й позирк великих зеленкуватих очей, ледь-ледь зі знаменитою косинкою. Часом кидала гостреньке слівце у відповідь на надто масний жарт, часом дивилася оцінювально й заклично, раз-два й підморгнула.
Незабаром вона стала на станції своєю. Могла й затриматись побіля якогось гурту, навіть пийнути краплину самогонки — тут те пійло не виводилося. Та від чиїхось надто довгих рук спритно виверталася, а то й била — рука в самої Варочки була міцною. Така поведінка хлопців розпалювала, як і хода, як позирки, будила уяву, й у Варочки з’явилися залицяльники. Кількох вона відкинула одразу — одного за корячкувату поставу, іншого за плескатого носа, в третього явно зарано намічалися залисини. А от між двома завагалася.
Грицько працював у майстерні, виходив надвір із вічно замурзаним носом, був токарем якимось таким умілим, як казали, ніби вродженим, так вправно виточував деталі для ремонту тракторів і комбайнів, що директор уже двічі вибивав йому відстрочку від служби в армії. Він був вічно заклопотаним роботою, виточуванням тих деталей. Варочка заходила до майстерні, аби щось прибрати, а то й просто так, щоб у черговий раз побачити, як Грицеве лице, коли вона проходила повз, наливається рум’янцем, його осяває щаслива усмішка й він засоромлено (геть би дитина) одвертається. Селянська дівчина з практичним розумом Варочка знала, що з таких виростають найліпші чоловіки — віддано-слухняні, вірні й роботящі. Та надто вже сором’язливим і мовчазним був Грицько — жодного разу не зачепив, не пожартував, слова тре було з нього тягти кліщами, тільки й того, що бовкнув одного разу, коли її угледів:
— Гля, хлопці, наша квіточка зновика в нас цвіте.
І одвернувся, мовби сказав щось сороміцьке.
Слів тих йому стачило на тижнів два.
Інша річ — Роман. Він робив водієм єдиного в МТС тягача, яким завозив поламані трактори й машини, що їх вже не можна було відремонтувати в полі чи на дорозі, часом витягав загрузлі на болотистих дорогах. У жнива пересідав на комбайна й заробляв, як для села, чималі гроші й зерно. Роман був, на відміну від Грицька, веселим, товариським, за словом у кишеню не ліз, сипав жартами й анекдотами, легко ставав душею компанії, а головне, був теж явно небайдужим до Варочки. Одного разу, коли вона йшла додому, почула за спиною гуркіт. Озирнулася. Мимо проїхав тягач, Роман помахав з кабіни рукою. І раптом з тягача, який продовжував поволі котитися, вистрибнув Роман, схопив Варочку в оберемок, поніс і так само на ходу посадив на платформу, причеплену до залізної черепахи.
— Сиди, — наказав і сам на ходу застрибнув у кабіну.
Довіз її аж до повороту на куток. Спинився, підбіг, бережно зсадив дівчину на землю.
— Ти самашеша зараза, — сказала Варочка.
Але щось в її серці тьохнуло і тьохкало з кожним днем усе сильніше. Вона дозволяла Романові проводжати її після роботи додому, хоч знала, що той, пройшовши з нею крізь усеньке село, мусить вертатися назад і йти майже п’ять кілометрів до свого села. Така відданість її тішила. Про Романа вона знала від його односельчанина, котрий теж гарував у МТС, що в цього хлопця-зуха була в селі дівчина, яка збирається заміж за іншого. Це трохи навіть образило Варочку — як такого можна покинути, чому?
Вони йшли, балакали, жартували.