Учні наче іншими очима глянули на звичайнісіньку капусту, яку вони майже щодня бачили, їли.
Після того оглянули великі ділянки буряків, моркви, цибулі, огірків, помідорів. Валентина Михайлівна з бригадиркою по черзі розповідали про ці городні культури, ще й про кожну з них згадували якусь цікаву історію.
Виявляється, що й морква буває не лише жовта, як у їхньому селі, а й рожева, біла, навіть фіолетова. Цибулю, як і капусту, теж здавна вирощували слов’яни, та ще давніше — китайці, індійці і єгиптяни. В арміях Стародавньої Греції і Риму солдатам давали багато цибулі, бо гадали, що вона збуджує силу й хоробрість.
Як оглядали ділянку синіх баклажанів, Віктор Троць запримітив на листочку якогось жука. Піймав його, показав тітці Марії.
— Дивіться — шкідник?
— То листогриз, — випередив матір Микола.
— Ні, це колорадський жук, — заперечив Олег.
— Приходьте у нашу лабораторію, — сказала тітка Марія, — там є колекція городніх шкідників, подивитесь. А це таки й справді листогриз.
— І не тільки городніх, — тепер уже втрутилася Шинкаренко Оля, мати якої завідувала колгоспною лабораторією. — Є і злакових, і садових.
— Дякуємо, Маріє Василівно. Ми колись і лабораторію відвідаємо, — пообіцяла Валентина Михайлівна. — А ще краще буде, коли зробимо свої колекції. Вони дуже нам знадобляться. Згодні? Троць, Антонюк, Шморгун?..
— Згодні, — без помітного ентузіазму відповіли хлопці.
Небо затяглося хмарами. Збиралося на дощ. Тітка Марія заквапилась.
— Ви мені пробачте. Сходіть уже самі на наші дослідні ділянки. Он вони біля річки. Пробуємо вирощувати болгарський перець, патисони та земляний горіх. А я піду допоможу дівчатам садити картоплю.
Учителька щось шепнула Тихону Федоровичу. Той кивнув головою.
— Допоможемо? — спитала Валентина Михайлівна учнів. — Нас ого скільки, в одну мить висадимо.
— Звичайно, допоможемо!..
— А їсти не захотіли? — посміхнулася тітка Марія.
— Ні! — загукали школярі. — Ми на цілий день понаїдалися.
— Гаразд. Тоді ходімо, — згодилась бригадирка.
Дівчата набрали повні відра картоплі, хлопці взяли лопати, поставали рядочком.
За якусь годину разом із городницями висадили всю картоплю.
Незабаром мав приїхати за колгоспницями автобус. Тітка Марія запропонувала і школярів підвезти в село. Всі захотіли їхати. Тільки Тихін Федорович не залишився чекати, пішов додому пішки.
Чекаючи автобуса, дівчата рвали на обніжках весняні квіти. Хлопці подалися на пагорб до давно покинутого вітряка.
— Це буде мій вертоліт! Вертоліт! — ще здалека загукав Сашко, якому видався вітряк схожим на металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро. — Цур, я пілот!
По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко “завів мотор”, увімкнув “важелі” на зліт — і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості.
Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилювалась — ще зірветься котрийсь:
— Злізьте! Зараз же злізьте! — помахала рукою.
Довелося пілотові робити “вимушену посадку” і разом із “пасажирами” сходити на землю.
Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат:
— Покажіть, яких це ви квітів назбирали? Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком.
— Знаєте, як ця називається? — висмикнула з букетика маленьку жовту квіточку.
— Жовтець.
— А ця?
— Гусячі лапки.
Раптом од млина пролунало пронизливе:
— А-а-а-а!..
Всі здригнулися, повернули голови на крик.
“Ой лелечко! Падає хтось… — затерпла вся Валентина Михайлівна. — Синя сорочка, чорні штани… Петренко…”
Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата.
Здалека вгледіла — лежав на землі нерухомо.
“Вбився…” — шугнула в голові думка.
Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла.
Опудало!.. Солом’яне опудало!..
— Га-га-га-га! — вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах.
Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху.
Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи?
Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, ступила до Миколи крок, другий.