Того ж тижня в Кармелі випаде сніг, ніжно спускатимуться білосніжні сніжинки. Заняття скасували, морозець потроху скрипів під підошвами, коли ми в джинсових куртках проходили через плац. Це було неначе останній ранок на землі і ми вдивлялись у сіре небо, мов наближалося велике диво, проте це все розтануло менше ніж за годину.
Я була на півдорозі назад до автостоянки пляжу, коли побачила чоловіка. Він ішов до мене. На відстані у сто ярдів. Його голова була поголена, зухвало виставлені напоказ контури черепа. Він був одягнений у дивну футболку — його шкіра почервоніла від вітру. Мені не хотілося почуватися так тривожно, як я почувалася. Безпорадне перерахування фактів: я була сама на пляжі. Досі далеко від автостоянки. Навколо не було нікого, крім мене і цього чоловіка. Різко окреслені скелі, кожна смужка і порух лишайника. Вітер хльостав мене волоссям по обличчю, приводив його у безлад і завдавав шкоди. Згортаючи пісок у борозни, я і далі йшла в його напрямку, змушуючи себе не змінювати ходи.
Тепер відстань між нами була в п’ятдесят ярдів. Його м’язисті руки. Брутальний вигляд лисого черепа. Я уповільнила крок, проте це не мало значення — чоловік досі жваво прямував у моєму напрямку. Він ішов так, що його голова підстрибувала, неймовірно різко посмикуючись.
«Камінь, — подумала я. Він підніме камінь. Він проб’є мені череп, мій мозок витече на пісок. Він стискатиме моє горло руками, аж доки моя трахея не сплющиться».
Дурниці, про які я думала: Саша і її солоний, дитячий рот. Як сонце освітлює верхівки дерев, посаджених уздовж дороги з мого дитинства. Чи знала Сюзен, що я думаю про неї. Зрештою, як мати, мабуть, просить милості.
Чоловік наближався до мене. Мої руки зів’яли і спітніли. «Будь ласка, — думала я. — Будь ласка». До кого я зверталась? До чоловіка? До Бога? До того, у чиїх руках тепер усе було.
І ось він уже просто переді мною.
«Ох, — подумала я. — Ох». Бо він був просто звичайним чоловіком, безневинним, кивав головою, вклавши білі навушники у вуха. Просто чоловік, який гуляв пляжем, насолоджуючись музикою, слабким сонячним промінням, що пробиралось крізь туман. Він усміхнувся, проходячи повз, і я усміхнулась у відповідь, як ми усміхаємося до будь-якого незнайомця, будь-якої особи, яку ми не знаємо.
Подяки
Я хочу подякувати Кейт Медіна і Біллу Клеґ за їхнє неоціненне керівництво. Дякую Анні Пітоняк, Дерріл Хеґуд, Пітеру Менделсунд, Фреду і Ненсі Клайн, а також моїм братам і сестрам: Ремсі, Хілері, Меґан, Елсі, Меймі і Генрі.