— Ну, тепер ти мовчиш, — мовила вона. — Ти поводилася дуже грубо з Френком минулого вечора.
Я не реагувала.
— Ти хочеш, щоб я була нещасна? — вона встала. — Я з тобою розмовляю, — сказала вона і простягнула руку, щоб вимкнути плиту.
— Ей, — сказала я, але її обличчя змусило мене замовкнути.
— Чому ти не можеш дозволити, щоб у мене було бодай щось? — запитала вона. — Бодай маленька дрібничка.
— Він не збирається її покидати, — інтенсивність моїх почуттів налякала мене. — Він аж ніяк не збирається бути з тобою.
— Ти нічого не знаєш про його життя, — сказала вона. — Нічого. Ти лише думаєш, що знаєш так багато.
— О, так, — сказала я. — Золото. Правильно. Великий успіх. Просто, як батько. Готова побитись об заклад, він просив у тебе грошей.
Моя мати здригнулася.
— Я стараюся для тебе, — сказала вона. — Я завжди старалась, але ти не стараєшся взагалі. Подивись на себе. Нічого не робиш. — Вона кивнула головою, натягнула халат — От побачиш, життя підійде впритул зовсім швидко, і знаєш що, ти закохаєшся в того, хто кохатиме тебе. Віддано і невимушено. У тебе є реальний шанс у Каталіні, але ти маєш старатися. Ти знаєш, що твоя мати робила в твоєму віці?
— Ти ніколи не робила нічого! — щось перевернулося в мене всередині. — Все, що ти робила, — це піклувалася про батька. А він пішов. — Моє обличчя палахкотіло. — Вибач, що розчаровую тебе. Вибач, що я така жахлива. Я маю платити людям за те, щоб вони говорили мені, яка я чудова, як це робиш ти. Чому ж батько пішов, якщо ти така, чорт забирай, чудова?
Вона простягнула руку вперед і дала мені ляпаса, не сильно, але достатньо, щоб було чути звук. Я посміхнулася, неначе навіжена, виставляючи напоказ забагато зубів.
— Вимітайся, — її шия була вкрита плямами, зап’ястя — тонкими. — Вимітайся, — вона знову тихо шикнула, і я швидко вибігла.
…
Я їхала на велосипеді брудною дорогою. Серце важко вистукувало, тиснуло на очі. Мені подобалося відчуття болю після маминого ляпаса, аура доброти, яку вона так старанно плекала протягом останніх місяців, — чай, босі ноги — розвіялась умить. Гаразд. Нехай їй буде соромно. Всі її уроки, очищення і читання нічого не дали. Вона була така сама слабка, як завжди. Я почала крутити педалі швидше, у горлі сіпало. Я могла поїхати до «Флаїн Ей» і купити пачку шоколадних зірочок. Я могла подивитися, що йде в кінотеатрі, чи прогулятися вздовж річки. Моє волосся злегка розвіювало сухе, жарке повітря. Я відчувала наростаючу злість у собі, і було навіть мило, якою великою вона була, якою чистою і сильною.
Моє несамовите крутіння педалей різко уповільнилося: зісковзнув ланцюг з підшипника. Велосипед зменшив швидкість. Я попленталася з ним до зупинки брудною ґрунтовою дорогою. Я спітніла під пахвами і ззаду під коліньми. Палюче сонце пробиралось крізь вирізьблене мереживо віргінського дуба. Я намагалася не заплакати. Я сіла на землю, щоб закласти ланцюг, на очі набігали сльози, пальці стали слизькими від мастил. Це було надто важко, ланцюг знову спадав.
— Чорт, — сказала я, а тоді повторила голосніше. Мені хотілося штовхнути велосипед, зламати щось, але це було б надто жалюгідно, нікому непотрібен спектакль розпачу. Я спробувала ще раз зачепити ланцюг, але нічого не виходило, він досі вільно спадав. Я дозволила собі кинути велосипед на землю й опустилася поруч з ним. Переднє колесо трохи покрутилося, а тоді уповільнилось і зупинилося. Я не зводила очей з велосипеда, розчепіреного і безкорисного: на рамі напис «Зелений Кампус», колір на який мене вмовили в магазині, мовляв, сильний студент буде везти тебе додому після останніх уроків. Манірні фантазії, дурнуватий велосипед, низка розчарувань наростала, аж доки не переходила у плач безталанної людини. Конні була, мабуть, з Маєю Лупс. Пітер і Памела купували кімнатні рослини в квартиру в Орегоні і замочували сочевицю на вечерю. А що мала я? Сльози капали з мого підборіддя в бруд, що вкотре доводило мої страждання. Від цієї внутрішньої порожнечі мені хотілося вовком вити.
Я почула, перш ніж побачила: чорний автобус гуркотів уверх по дорозі, пил здіймався за колесами. Вікна були рябі й сірі, всередині були розмиті фігури людей. На капоті було намальовано примітивне серце, увінчане сентиментальними віями, неначе око.
Дівчина в чоловічій сорочці і в’язаній жилетці вийшла з автобуса, закинувши назад своє гладке руде волосся. Я чула інші голоси, метушню біля вікон. Кругловида дівчина дивилася на мене.