— Ці суки кусають мене всю ніч, — мовила Сюзен, ляснувши рукою настирливого ґедзя, який кружляв навколо нас. — Я прокидаюся уся в крові від того, що розчухую укуси.
Позаду будинку землю вкривали валуни і проріджені дуби, стояло кілька старих, розбитих і покинутих авто. Мені подобалася Сюзен, але я ніяк не могла позбутися почуття, що намагаюся щосили бути на рівні з нею: у тому віці я часто пов’язувала симпатію до людини з почуттям знервованості в її присутності. Хлопець з голим торсом, масивною срібною пряжкою свиснув, коли ми проходили повз.
— Що у вас там? Подарунки до сонцестояння?
— Заткни рота, — мовила Сюзен.
Хлопець вульгарно посміхнувся, але я спробувала усміхнутись у відповідь. Він був молодий, з довгим і темним волоссям, його середньовічний уклін головою видався мені досить романтичним. Гарний, з жіночною смаглявістю кіношного лиходія, хоч згодом я дізналася, що він був просто з Канзасу.
Це був Ґай. Хлопець з ферми, який утік з авіабази «Травіс», коли зрозумів, що там таке ж лайно собаче, як у будинку батька. Він трохи попрацював в Біґ Сюр, тоді переїхав північніше. Там приєднався до бродячої групи біля кордонів з Хейч, прихильників сатанізму, які носили більше прикрас, ніж дівчинка-підліток. Медальйони у вигляді скарабея і платинові кинджали, червоні свічки і гарна музика. Тоді Ґай наткнувся на Рассела, який якось грав на гітарі в парку. Рассел був в одязі з оленячої шкури, що, мабуть, нагадало Ґаю про пригодницькі книги з його дитинства, чоловіків, які знімались у серіалі, де вони, вичинивши оленячу шкуру, переходили вбрід холодні річки Аляски. Відтоді Ґай з Расселом.
Трохи згодом того літа саме Ґай повезе дівчат. Затягне свій власний ремінь на зап’ястях сторожа так, що велика срібляста пряжка, в’ївшись у ніжну шкіру, залишить дивної форми відбиток, схожий на тавро.
Але того першого дня своїм похмурим поглядом хлопець нагадав мені чаклуна, тож я глянула на нього у відповідь з трепетом.
Сюзен зупинила дівчину, що проходила повз:
— Скажи Руз, щоб відвела Ніко назад у притулок. Він не повинен бути тут.
Дівчина кивнула.
Сюзен глянула на мене, коли ми пішли далі, зчитуючи моє збентеження.
— Рассел не хоче, щоб ми надто прив’язувалися до дітей, особливо своїх. — Вона похмуро посміхнулася.
— Вони не є нашою власністю, розумієш? Ми не повинні стискати їх лише тому, що нам хочеться щось обійняти.
Мені знадобився якийсь час, аби перетравити думку, що в батьків немає права. Це раптом видалося мені кричущою правдою. Те, що мати народила мене, не означає, що я її власність. Що вона може відправляти мене до школи пансіонату, бо так їй хочеться. Можливо, це був і кращий вибір, але не мій. Бути частиною цього незрозумілого угруповання — вірити, що любов може прийти з будь-якого напрямку. Тоді ти не будеш розчарованим, якщо її не буде достатньо з того напрямку, з якого ти очікував…
…
На кухні було темніше, ніж на вулиці, і я зіщулилася від несподіваної хвилі, усі кімнати огортав різкий, землистий запах, певне поєднання великих обсягів приготування їжі і значної кількості людей. Стіни здебільшого були голими, окрім кількох смуг шпалер з маргаритками на візерунку і ще одним нічним, намальованим серцем, таким самим, як на автобусі. Віконні рами розвалювалися, замість занавісок були причіплені футболки. Десь неподалік грало радіо.
На кухні було близько десяти дівчат, всі вони були зосереджені на приготуванні їжі, усі мали гарний вигляд, їхні руки були тонкі й засмаглі, волосся густе. Вони стояли босі на покручених дошках підлоги. Реготали, жартували, пощипували одна одну за голе тіло, билися ложками. Все здавалося липким і трохи зіпсованим. Як тільки я поклала картоплю на стійку, дівчина одразу ж почала копирсатися в ній.
— Зелена картопля, отруйна, — мовила вона. Цмокнувши язиком, рилася вона в мішку.
— Якщо її приготувати, то ні, — огризнулася Сюзен. — Тож готуй.
Сюзен спала в маленькій прибудованій кімнаті із земляною підлогою, і голими подвійними матрацами під кожною з чотирьох стін.
— Здебільшого дівчата ночують тут. І Ніко іноді, хоч я і не хочу. Я хочу, аби він ріс вільним. Але він любить мене.
Над матрацом було прикріплено квадрат кольорового шовку, на ліжку — наволочка з Міккі Маусом. Сюзен дала мені самокрутку, змочивши кінчик своєю слиною. Попіл падав на її голі стегна, та вона, здавалося, не помічала цього. Це була трава, але сильніша, ніж ми курили з Конні, вкрадена в Пітера з шухляди. Ця була масляниста й сира, насичений дим не розсіювався швидко. Я очікувала, що почну почуватися по-іншому. Конні не сподобалося б усе це. Вона б казала, що це місце брудне і дивне, що Ґай був моторошний — я пишалася, що знала це. Мої думки пом’якшали, трава дала про себе знати.