Ніч була тепла і святкування почалося рано. Нас було близько сорока, ми гуртувались і юрмилися на невеличкій ділянці, від столу віяло жарким повітрям, мерехтіло світло гасової лампи. Вечірка видавалася набагато більшою, ніж була насправді. Усе здавалося безглуздим і спотворювало мою пам’ять. Будинок невиразно вимальовувався позаду. Музика була надто гучна, милозвучне бринькання неймовірно захоплювало мене, люди танцювали і брались одне з одним за руки: підстрибуючи, ходили по колу, сходилися до середини і розходилися. Ланцюжок сп’янілих перервався, коли Рус, сміючись, гепнулася на землю. Кілька маленьких дітей вешталися навколо столу, немов цуценята, ситі і самотні через розваги дорослих, їхні губи полущилися від пощипувань.
— Де Рассел? — запитала я в Сюзен. Вона була п’яна як чіп, та і я теж, її чорне волосся було розпущене. Хтось подарував їй напівзів’ялу троянду, і вона намагалась закріпити її на волоссі.
— Він буде тут, — сказала вона — по-справжньому нічого не почнеться, доки він не прийде.
Вона змахнула якийсь попіл з моєї сукні і це зворушило мене.
— Ось і маленька лялечка, — проворкотіла Донна, побачивши мене. У неї була корона з фольги, яка постійно падала. Вона намалювала єгипетський візерунок на руках і вкрила цятками передпліччя фарбою для повік, які вона ставила, аж доки не набридло — фарба була по всіх пальцях, нею була вимазана сукня, був навіть мазок на підборідді. Ґай ухилився, уникаючи її рук.
— Вона наша пожертва, — сказала йому Донна, її слова підхопили навколо. — Наша пожертва сонцестоянню.
Ґай усміхнувся до мене, в нього на зубах лишився відтінок вина.
Цієї ночі під час святкування вони спалили авто, полум’я було жарким і мінливим, я голосно сміялася без причини, пагорби були неймовірно темні на тлі неба, і ніхто з мого справжнього життя не знав, де я, і це сонцестояння, і що кому було до того, що це було не сонцестояння взагалі? У мене були далекі думки про матір, як вона мала б рвати на собі волосся від хвилювання, але вона вирішила, що я в Конні. Де ще мені бути? Вона не могла б навіть припустити наявність такого місця, навіть якби за якогось дива і з’явилася тут, то не змогла б упізнати мене. Сукня Сюзен була надто велика, тож часто зсувалася з моїх плечей, але зовсім скоро я припинила її підтягувати назад. Мені подобалась ця оголеність, те, як я могла прикидатися, що не звертаю на це уваги, і як я насправді перестала звертати на це увагу, навіть коли випадково на якусь мить виставляла напоказ більшу частину своїх грудей, підтягуючи рукава. Якийсь ошелешений, очманілий хлопець, з намальованим півмісяцем на обличчі, шкірив до мене зуби, наче я завжди була однією з них.
Бенкет був і не бенкетом зовсім. Роздуті від крему слойки розмокали в тарілці, аж доки хтось не згодував їх собакам. Пластикова тара з «Кул Віп», зелені боби, зварені на ірухамолу, зі ще якоюсь поживою зі сміттєвого бака. Дванадцять виделок вистукували по величезній каструлі, кожен по черзі черпав водяву овочеву страву, картопляне пюре з кетчупом і з пакетиками цибулевого супу. Там був один кавун, візерунок на шкірці якого нагадував зміїну окраску, але ніхто не міг знайти ножа. Зрештою Ґай розлупив його, сильно притиснувши до краю стола. Діти налетіли на соковиту серцевину, немов щурі.
Це не мало нічого спільного з бенкетом, який я уявляла. І ця різниця мене трохи засмутила. Але це було засмучення зі старого світу, нагадала я собі, де люди залякані гіркотою терапії їхніх життів. Де гроші тримають їх у неволі, де вони застібують сорочки до останнього ґудзика на шиї, аби придушити будь-яку любов, що криється в них усередині.
Як часто я прокручувала цей момент знову і знову, аж доки не з’явився вартий уваги об’єкт: коли Сюзен підштовхнула мене, я зрозуміла, що чоловік, який наближався до вогнища, — Рассел. Перш за все мене охопив шок — здаля він здавався молодим, а тоді я побачила, що він був років на десять старшим від Сюзен. Можливо, навіть того ж віку, що й моя мати. Одягнений у брудні «Вренґлерс» і сорочку з оленячої шкури, він ішов босоніж — це було так дивно, що всі вони ходили босоніж по бур’янах і собачому лайні, так ніби там нічого не було. Дівчина стала на коліна поруч з ним, торкаючись його ніг. Мені знадобився деякий час, щоб пригадати ім’я дівчини, — мій мозок загруз від наркотиків — але потім я згадала, що це Гелен, дівчина з автобуса з кісками і дитячим голосом. Гелен підняла голову й усміхнулася до нього. Це був якийсь ритуал, але який, я не зрозуміла.