— У тому й полягала різниця, — казала вона мені. — Всі інші дівчата думали, що вибирає режисер. А насправді це я казала режисерові своїм особливим способом, що роль моя.
Я теж так хотіла — щоб загадкова хвиля пронеслася від мене до Рассела. До Сюзен, до всіх них. Хотіла, щоб цей світ був безкінечний.
Ніч почала проявляти свої нерівні грані. Руз була гола від поясу до верху, її важкі груди розчервонілися від спеки. Настала довга тиша. Чорний собака риссю понісся в темряву. Сюзен зникла, щоб знайти ще трави. Я довго шукала її, але мене відвертали спалахи й ухиляння незнайомців, які танцювали поруч і усміхались до мене із дурнуватою доброзичливістю.
Деякі дрібниці не могли мене не засмутити. Якась дівчина обпікала сама собі руку, формуючи пухирці на шкірі вздовж всієї руки і збентеженим пильним поглядом розглядала опік зі звичайною цікавістю. Нужник зі смородом лайна і загадковими малюнками, стіни вкриті сторінками, вирваними з порножурналів. Ґай розповідав про теплі нутрощі свиней, які потрошив на фермі своїх батьків у Канзасі.
— Вони знали, що на них чекає, — казав він захопленим слухачам. — Вони усміхалися, коли я приносив їжу, і нервувалися, коли я приходив з ножем.
Він поправив велику пряжку ременя, щось белькочучи, хоч я не розчула, що саме. Це було сонцестояння, пояснювала я собі, відгомони язичництва, а свій неспокій пояснювала тим, що не розуміла, де перебуваю. Там можна було помітити і виділити ще стільки всього — оглушлива музика з музичного автомата. Срібляста гітара, від якої відбивалося світло, розкочений «Кул Віп» капав з чиїхось пальців. Таємничі, фанатичні вирази облич.
З часом на ранчо була плутанина: там не було годинників — ані на стінах, ані наручних, години і хвилини, здавалось, були умовні, усі дні сходили нанівець. Я не знала, скільки часу минуло. Як довго я чекала на Сюзен, перш ніж почула голос. Просто біля мого вуха хтось прошепотів моє ім’я.
—Іві.
Я повернулась і побачила його. Мене перекосило від щастя: Рассел пам’ятав мене, знайшов мене серед натовпу. Можливо, навіть шукав мене. Він узяв мою руку у свою, так, що мої пальці були на його долоні. Я сяяла, нічого не розуміла; мені хотілося любити все.
Трейлер, до якого він мене привів, був більший за всі інші кімнати, ліжко було застелене ворсистим покривалом, яке, як я згодом зрозуміла, було насправді шубою. Це була єдина гарна річ у кімнаті — підлога застелена одягом, порожні банки з-під содової і пива серед купи сміття. Серед специфічного запаху вирізнявся запах бродіння. Я прикидалася наївною, наче не розуміла, що відбувається. Але якась часточка мене й справді не розуміла. Чи не зовсім зважила факти: було несподівано важко пригадати, як я потрапила туди. Поїздка на автобусі, присмак цукру дешевого вина. Де я залишила свій велосипед?
Рассел пильно дивився на мене. Нахилив голову, коли я відвела погляд, змушуючи мене дивитися йому у вічі. Він гладив моє волосся за вухом, опускаючись пальцями до шиї. Його нігті були необрізані, тож я відчувала їхні кінчики.
Я сміялася, але мені було тривожно.
— Сюзен прийде сюди скоро? — запитала я.
Він сказав мені, випалив у відповідь, що Сюзен прийде також, що це можливо, якщо я так хочу.
—Із Сюзен усе гаразд, — сказав Рассел. — Зараз я хочу говорити про тебе, Іві.
Мої думки були такими ж повільними, як падаючий сніг. Рассел говорив повільно і серйозно, але в мене виникало відчуття, що він чекав увесь вечір на шанс почути, що я скажу. Як сильно це відрізнялося від спальні Конні, де ми слухали записи з якогось іншого світу, частиною якого ми ніколи не були, пісні, які лише посилювали наші страждання. Я згадала також Пітера, який був просто хлопцем, що їв булку з маслом на обід. Погляд Рассела був справжній і я відчувала приємну внутрішню слабкість, настільки приємну, що мені навіть важко було її стримувати.
— Сором’язлива Іві, — казав він, посміхаючись. — Ти розумна дівчинка. Ти бачиш багато цими розумними очима, чи не так?
Він думав, що я розумна. Я схопилася за це, як за доказ. Я не загубилася. До мене доносилися звуки вечірки знадвору. Муха бриніла в кутку, вдаряючись об стіни трейлера.
— Я такий, як і ти, — продовжував Рассел. — Я був розумний у юності, настільки розумний, що мені, звичайно ж, казали, що я дурний. — Він розсміявся. — Вони вчили мене слова «дурний». Вони вчили мене цих слів, а тоді казали, що це про мене. — Коли Рассел усміхнувся, його обличчя виражало втіху, яка, здавалось, була незнайома мені. Я знала, що ніколи не почувалася так добре. Навіть будучи дитиною, я була нещасна — раптом я зрозуміла, наскільки це було очевидним.