Як тільки я почула, що машина виїхала з гаража, я встала з ліжка. Будинок знову був моїм і хоч я очікувала на полегшення, я також була засмучена. Саша і Джуліан поїхали назустріч новим пригодам. Повернулись у вир більшого світу. Я швидко зітруся з їхньої пам’яті — жінка середнього віку в забутому домі — невеличка помітка в пам’яті, що ставатиме дедалі меншою, оскільки реальне життя рухатиме їх уперед. Я не усвідомлювала доти, яка я самотня. Чи це було щось більше, ніж просто самотність: можливо, відсутність погляду, спрямованого на мене. Хто б переймався, якби я припинила своє існування? Ці дурнуваті фрази я запам’ятала від Рассела — припинити своє існування, так він закликав нас зникати самим. І всі ми кивали, як золотаві ретрівери, реальність нашого існування робила нас зарозумілими, готовими зруйнувати те, що здавалось довговічним.
Я увімкнула чайник, відчинила вікно, щоб впустити холодне повітря. Я зібрала, як мені здалося, багато порожніх пляшок від пива — вони ще випивали, доки я спала?
Після того як я викинула сміття, зібравши пластик і свій непотріб, мій погляд зосередився на пошарпаних ділянках обледенілих рослин уздовж шосе. На пляжі неподалік туман почав розсіюватись, і я змогла побачити, як повільно рухалися хвилі. Скелі вгорі вицвілі і сухі. Гуляло зовсім мало людей, очевидно, всі в термобілизні. Більшість з них були з собаками — це був єдиний пляж в окрузі, де можна було вигулювати собак без повідка. Я кілька разів бачила одного і того самого чорного ротвейлера, його важкий біг підтюпцем. Нещодавно в Сан-Франциско пітбуль убив жінку. Чи не було дивним, що люди любили створінь, які могли завдати їм шкоди? Не вкладалось у голові, що, можливо, вони любили тварин сильніше саме за їх стриманість, за те, що ті дарували їм тимчасову безпеку.
Я поспішила назад усередину. Я не могла залишатись у будинку Дена вічно. Скоро мала з’явитися робота доглядальниці. Якою ж знайомою вона була для мене — привезти когось на терапію теплими водами. Сидіти в приймальні лікаря, читаючи статті про вплив сої на пухлини. Про те, що заповнювати свою тарілку варто всіма кольорами веселки. Про звичайну бажану брехню, трагізм у її нестачі. Невже хто-небудь вірить у це? Начебто яскравий спалах твоїх зусиль може відвернути смерть, червоним прапором відволікти увагу бика.
Чайник свистів, тож спершу я не почула, як Саша зайшла до кухні. Її несподівана присутність налякала мене.
— Доброго ранку, — сказала вона. Вздовж її щоки висохла смужка слини. Вона була одягнена в короткі шорти-треніки, її шкарпетки були в яскраво-рожеві цятки-символи, як я пізніше зрозуміла, то були черепи. Вона проковтнула, її рот вкривався нальотом після сну.
— Де Джуліан? — запитала вона.
Я намагалась приховати свій подив.
— Я чула, як нещодавно від’їхав автомобіль.
Вона підозріло глянула на мене.
— Що? — запитала вона.
— Хіба він тобі не сказав, що їде?
Саша помітила моє співчуття. Її обличчя напружилося.
— Звичайно, він казав мені, — сказала вона за мить. — Так, звичайно. Він повернеться завтра.
Тож він залишив її. Перше, що спало мені на думку, це гнів. Я не нянька. А тоді полегшення. Саша — дитина, і їй не варто було їхати з ним до Гумбольдта. Поїздка на квадроциклі через огорожі з колючого дроту, до якогось клятого ранчо під тентом у Ґарбевілі, лише щоб придбати сумку з травою. Я була навіть трохи рада її товариству.
— Я зовсім не люблю їзду, — сказала Саша, хоробро згладжуючи ситуацію. — Я страшенно стомлююсь на цих вузеньких дорогах. До того ж він їздить, немов божевільний. На неймовірній швидкості. Вона обперлась об стійку, позіхнула.
— Не виспалася? — запитала я.
Вона сказала мені, що випробовувала багатофазовий сон і залишилася незадоволеною.
— Це було надто незвично, — мовила вона. Крізь сорочку проглядались її соски.
— Багатофазовий сон? — запитала я, скромно затягуючи халат.
— Томас Джеферсон робив так. Спиш по годині шість разів на тиждень.
—І не спиш решту часу?
Саша кивнула.
— Перші кілька днів усе чудово. Але я втомилася. Здавалось, я вже не зможу спати знову нормально.
Я не могла поєднати дівчину, яку я чула минулої ночі, з дівчиною, що стояла зараз переді мною, розповідаючи про експерименти зі сном.
— У чайнику достатньо окропу, якщо щось хочеш, — сказала я, але Саша похитала головою.
— Я не їм зранку, як балерини, — вона глянула у вікно, щоб побачити олив’яне простирадло. — Ви купалися тут?
— Ви тут узагалі купаєтесь?