Чай був надто гарячий; ми сиділи мовчки, нахилившись над чашками, моє обличчя стало вогким від легкої пари. Коли я запитала, звідки Саша родом, вона відповіла, кривляючись.
— З Конкорду. Відстій.
— Ти вчишся в університеті разом з Джуліаном?
— Джуліан не вчиться в університеті.
Я не знала напевне, чи це була інформація, яку знав Ден. Я спробувала пригадати, що чула від нього, коли ми востаннє розмовляли. Ден говорив про сина із покірливою смиренністю, вдаючи байдужого батька. Він безтурботно позіхнув кілька разів: хлопці є хлопці. Джуліан був зірвиголовою у старшій школі, проте Ден висловлювався про це поблажливо.
— Ви вже давно разом? — запитала я.
Саша сьорбнула чаю.
— Кілька місяців, — відповіла вона. Її обличчя оживилося, неначе розмова про Джуліана була джерелом життєвої енергії. Вона, мабуть, вже пробачила йому, що він її залишив. Дівчатам добре вдається згладжувати такі моменти розчарування. Я подумала про минулу ніч, її надмірні стогони. Бідна Саша.
Вона, мабуть, вірила, що будь-який смуток, будь-який спалах хвилювання з приводу Джуліана були проблемою, яка розв’язувалася на рівні логіки. Смуток у такому віці має особливе розуміння обмеження волі: ти стаєш на диби і виступаєш проти зобов’язань перед батьками, школою і віком, проти речей, які стримують тебе від щастя, що чекає на тебе. Коли я навчалась на другому курсі коледжу, то в мене був хлопець, який з придихом говорив про втечу до Мексики — у мене в голові не вкладалося, що ми більше не зможемо тікати з дому. Також я не уявляла, заради чого тікати, крім теплішого повітря і частішого сексу. Тепер я стала старшою, і бажані погляди на майбутнє самі собою стали не такими втішними. Я завжди могла відчути певну форму пригніченого настрою, який не поліпшується, а наростає, викликаючи здавлене і знайоме відчуття, неначе простір заповнює сумне забуття готельного номера.
— Послухай, — сказала я, безглуздо незаслуженим, батьківським тоном. — Сподіваюсь, Джуліан гарно до тебе ставиться.
— А чому він має ставитися негарно? — мовила вона. — Він мій хлопець. Ми живемо разом.
Я могла з легкістю уявити, що малося на увазі під цим проживанням. Помісячна оренда квартири, у якій пахне замороженими продуктами і «Клороксом», а на матраці постелена дитяча ковдрочка Джуліана. Такі дівочі штучки, як свічка біля ліжка. Не те, щоб я жила набагато краще.
— Ми. Можливо, знайдемо квартиру з пральною машинкою, — сказала Саша знову зухвалим тоном, до якого вона вдавалась, коли говорила про їхнє убоге сімейне вогнище. — Мабуть, через кілька місяців.
— А твої батьки не заперечують, що ти живеш з Джуліаном?
— Я можу робити, що захочу, — вона заховала руки в рукави спортивної кофти Джуліана. — Мені вісімнадцять.
Це не могло бути правдою.
— Крім того, — сказала вона, — а ви хіба були не мого віку, коли були в тій секті?
Її тон нічого не виражав, але я уявила в’їдливий натяк на обвинувачення.
Не встигла я нічого сказати, як Саша встала з-за столу і нахилилася до холодильника. Я спостерігала за її показною чванливістю, легкістю, з якою вона дістала одну із привезених ним склянок пива. Контур сріблистих гір виблискував на етикетці. Вона зустрілася зі мною поглядом.
— Будете? — запитала вона.
Як я зрозуміла, це був тест. Чи я одна з тих дорослих, яких краще проігнорувати або пожаліти, чи, можливо, зі мною можна поговорити. Я кивнула, і Саша розслабилася.
— Не ловіть ґав, — мовила вона і підкинула до мене пляшку з пивом.
Ніч настала швидко, як це буває на узбережжях, де немає будівель, які б змішували фарби перемін. Сонце було так низько, що можна було просто дивитися на нього, спостерігаючи, як воно зникає з виду. Ми обоє випили по кілька склянок пива. На кухню закрадалась темрява, але жодна з нас не вставала, щоб увімкнути світло. Усе набувало нечітких тіней, м’яких і царствених, меблі перетворювалися на форми. Саша запитала, чи ми можемо розкласти багаття в каміні.
— Він газовий, — пояснила я. — І не працює.
Багато речей у домі були або зламані, або забуті: годинник на кухні зупинився, ручка шафи відвалилась і залишилась у мене в руці. З кутків я вимела чимало виблискуючих мух. Будинок потребував постійного, сталого проживання, аби запобігти занепаду. Навіть моя присутність протягом останніх кількох тижнів не залишила великого сліду.