— Але ми можемо спробувати розвести його у дворі, — мовила я.
…
Піщана ділянка за гаражем була захищеною від вітру, мокре листя вкрило сидіння пластикових стільців. Колись тут була свого роду вогнищева яма, каміння розкидане серед безглуздих археологічних реліквій сімейного життя: додаткові деталі від забутих іграшок, схоже, погризений уламок фрісбі. Ми обоє зосередилися на поспішній підготовці, на завданнях, які допускали дружню мовчанку. Я знайшла в гаражі стосик газет трирічної давності і в’язку дров з міського універмагу. Саша підкотила ногою каміння назад до кола.
— Я ніколи не вміла цього робити, — сказала я. — Це доведеться робити тобі, гаразд? Дрова треба скласти в якусь фігуру?
— Неначе будиночок, — сказала Саша. — Має бути схоже на будку. — Вона ногою поправила коло. — Ми часто ходили в походи в «Йосеміте», коли я була маленька.
Саша фактично сама розвела вогонь: присівши на пісок, підтримувала рівномірний потік повітря, приручала полум’я, аж доки воно достатньо не розгорілося.
Ми сіли на пластикові стільці, поверхня яких була вигравірувана піском і вітром. Я підсунулася ближче до вогнища — я хотіла відчути жар, спітніти. Саша сиділа мовчки, дивлячись на язики полум’я, але я усвідомлювала, що в голові в неї гуде, що подумки вона десь далеко. Можливо, вона уявляла, що робив Джуліан у Ґарбевіллі. Уявляла старий бавовняний матрац, на якому йому доведеться спати, накрившись рушником замість ковдри. Його пригоди. Як, мабуть, чудово бути двадцятирічним хлопчиною.
— Те, про що говорив Джуліан, — сказала Саша. Вона прочистила горло, намагаючись приховати свою очевидну цікавість. — Ви були закохані в того типа чи як?
— Рассела? — сказала я, тикаючи паличкою у вогонь. — Я не розглядала його в цьому ракурсі.
Це було правдою: інші дівчата обступали Рассела, стежили за його рухами і настроєм, неначе за погодними умовами, але в моїх думках він був далеко. Як улюблений учитель, чиє особисте життя студенти не можуть собі уявити.
— Чому тоді ви з ними злигалися? — запитала вона.
Першим моїм поривом було уникнути цієї теми. Але я мала покласти цьому край. Зіграти ціле мораліте: каяття, застереження. Я намагалася говорити зібрано.
— Люди постійно тоді потрапляли в подібні речі, — сказала я. — Саєнтологія, Церква процесу. Робота з «порожнім стільцем». Це актуально досі? — я глянула на неї, — вона чекала, що я скажу далі. — Я припускаю, що частково причиною того, що я потрапила до того угруповання, було невезіння.
— Але ви залишилися.
Я вперше змогла відчути, наскільки сильною була цікавість Саші.
— Там була дівчина. Радше через неї, ніж через Рассела, — я завагалася. — Сюзен. — Було дивно вимовити її ім’я вголос, дозволити його існування у світі. — Вона була старша, — сказала я. — Насправді не набагато, проте відчувалося нібито значно старша.
— Сюзен Паркер?
Я пильно глянула на Сашу через вогонь.
— Я знайшла дещо сьогодні, — сказала вона. — В Інтернеті.
Я якось витратила кілька годин на такі ж нісенітниці. Фан-сайти, чи як там їх називають. Невідомі куточки. Сайт, присвячений малюнкам Сюзен з в’язниці. Гірські хребти і дощові хмари акварелями, підписані з помилками. Мене мучили докори сумління, коли я уявляла значну зосередженість, з якою працювала Сюзен, але закрила сайт, коли побачила фото: Сюзен у синіх джинсах і білій футболці — жінку середнього віку з безтурботним виразом обличчя.
Мені було не по собі від думки, що Саша жадібно поглинала цю інформацію. Нагромаджувала деталі: звіти про розтини, свідчення дівчат про ту ніч, які нагадували розповідь про поганий сон.
— Тут немає чим пишатися, — сказала я, давши зрозуміти, що це було жахливо. Не ефектно, не завидно.
— Там нічого не було про вас, — сказала Саша. — Принаймні я нічого не знайшла.
Я відчула запаморочення. Мені хотілося сказати їй щось вагоме, моє перебування там супроводжувалося достатньою обережністю, щоб бути помітним.
— Це лише на краще, — сказала я. — Тож ніякі божевільні не розшукуватимуть мене.
— Але ви були там?
— Я, по суті, просто жила там якийсь час. Я не вбивала нікого і нічого. — Мій сміх видався фальшивим. — Безумовно.
Вона зіщулилась у своїй спортивній кофтині.
— Ви просто втекли від своїх батьків? — запитала вона захоплено.