— Це був інший час, — сказала я. — Тоді всі тікали. Мої батьки були розлучені.
— Як і мої, — сказала Саша, забувши про сором’язливість. — І ви були мого віку?
— Трохи молодша.
— Готова побитись об заклад, ви були надзвичайно вродлива. Ну, я маю на увазі, що ви і зараз вродлива теж, — мовила вона.
Я помітила, як вона запишалася своєю великодушністю.
— Як ви взагалі зустрілися з ними? — запитала Саша.
Мені знадобився час, щоб зібратись, пригадати порядок речей. «Повернення» — це слово, яке завжди використовують у ювілейних статтях про вбивство. «Повернемось до жаху на Еджвотер Роад», неначе це була подія, яка існувала самостійно, немов коробка, яку можна накрити кришкою. Неначе не було такого, що я сотні разів заклякала, побачивши привид Сюзен на вулиці чи на задньому плані у фільмі.
Я відповіла на питання Саші про те, якими вони були в реальному житті, ті люди, які самі по собі стали тотемами. Ґай був менш цікавий для ЗМІ, його розглядали як чоловіка, який робив те, що завжди робили чоловіки, а от дівчата були фантастичні. Донна була неприваблива, повільна і груба, вона завжди викликала співчуття. Її обличчя виражало The hungry harshness. Гелен раніше була однією з «Кемпфаєр Ґьолс», засмагла, вродлива, з кісками — вона була кумиром, чарівною вбивцею. Але Сюзен була найгірша серед них. Розпусною. Злою. Її підлу красу не передавали фотографії. Вона була похмура і суха, неначе була створена для того, щоб убивати.
Говорячи про Сюзен, я почала частіше дихати, і я була впевнена, що Саша помітила це. Мені здавалося, що це ганебно. Відчувати такий недотепний азарт з приводу того, що сталося. Сторож на дивані з витками кишок, витягненими назовні. Волосся матері, просочене кров’ю. Хлопчик, настільки понівечений, що поліції було важко визначити його стать. Звичайно ж, Саша читала про ці речі також.
— Чи задумувалися ви коли-небудь про те, що могли б зробити те саме, що й вони? — запитала вона.
— Звичайно, що ні, — рефлекторно відповіла я.
Скільки я розповідала про ранчо, проте лише кілька разів мені ставили це запитання. Чи змогла б я теж таке зробити. Фактично, чи я робила. Більшість робили висновки про рівень моєї моральності, щоб виокремити мене, неначе дівчата бувають різних видів.
Саша мовчала. Її мовчання було певним видом любові.
—Іноді я і сама дивуюся, — сказала я. — Мені здається, що це була всього лише випадковість, що я не робила цього.
— Випадковість?
Вогонь ставав слабшим і миготливим.
— Різниця між мною і тими дівчатами була не така вже й велика.
Було дивно промовляти це вголос. Оминути, бодай якось, хвилювання, з яким я боролась увесь цей час. Саша, здавалось, сприйняла це без осуду чи бодай настороженості. Вона просто дивилася на мене, неначе могла взяти мої слова і зробити для них будиночок.
Ми пішли до єдиного бару в місті, де можна було поїсти. Це видалося чудовою ідеєю, метою, якої ми прагнули. Поїсти. Пройтися. Ми розмовляли, аж доки вогонь не догорів і залишилися самі лише розжарені іскорки. Саша загорнула все піском, її скаутська ретельність смішила мене. Я була рада бути з кимось і злилася на короткочасність цього полегшення — Джуліан повернеться, Саша поїде і я знову буду сама. Нехай навіть так, все одно було приємно бути предметом чийогось захвату. Тому, що головно так і було: здавалось, Саша поважала ту чотирнадцятирічну дівчинку, якою я була. Думала, що я була цікава, так чи інакше хоробра. Я хотіла виправити її, але нестримна втіха поширилась у моїх грудях, розійшлася по всьому тілу, неначе я прокинулася від запаморочливого сну після прийому снодійного.
Ми йшли узбіччям дороги, вздовж акведука. Гостроверхі дерева були густі й темні, але я не відчувала страху. Ніч набула дивної святкової атмосфери, і Саша почала називати мене Ві з якоїсь причини.
— Мама Ві, — сказала вона.
Вона була схожа на кошеня, привітне і спокійне, її тепле плече штовхало моє. Коли я оглянулася, то побачила, що вона кусала верхню губу, а обличчя її було підняте до неба. Але там не було на що дивитися — зорі заховалися за туманом.
У барі було всього кілька табуреток, не більше. Звичні іржаві вивіски, пара людських неонових очей над дверима. Хтось на кухні курив сигарети — хліб для сандвічів був просяклий димом. Ми залишилися ще на якийсь час після того, як поїли. Саші на вигляд було не більше п’ятнадцяти, але вони тим не переймалися. Барменша, жінка років п’ятдесяти, здавалось, була рада будь-якій клієнтурі. Вона мала втомлений вигляд, її волосся було виблискувало природними фарбами. Ми були приблизно одного віку, але я не хотіла дивитись у дзеркало, щоб підтвердити схожість, не тоді, коли поруч біля мене була Саша. Саша, чиї риси обличчя такі невинні, як злиток святої на релігійній медалі.