Сюзен постійно курила, їдучи за кермом, час від часу пропонуючи мені сигарету з безтурботною традиційністю. Тиша між нами не породжувала натягнутості чи незручності. За вікном авто миготіли оливкові дерева, випалені літнім сонцем землі. Далеко виднілися водні канали, що вели до моря. Сюзен крутила кнопку радіо, міняючи одну радіостанцію за іншою, аж доки раптом не зламала її.
— Нам треба заправитися, — зауважила вона.
Нам, я подумки повторила, нам треба заправитися. Сюзен під’їхала до «Тексако», порожньої заправки, окрім синьо-білого пікапа, що буксував причіп до човна.
— Подай мені картку, — сказала Сюзен, кивнувши на бардачок.
Я поспішила відкрити його і розсипала цілу купу кредитних карток. З різними іменами.
— Синю, — сказала вона. Здавалося, вона була роздратована. Коли я простягла їй картку, вона помітила моє збентеження.
— Люди самі дають нам їх, — сказала вона. — Або ми беремо їх. — Вона тицьнула пальцем у синю картку. — Як, наприклад, оце картка Донни. Вона вкрала її у своєї мами.
— Паливна картка її матері?
— Щоб урятувати наші дупи — інакше ми б голодували, — сказала Сюзен. Вона глянула на мене. — Так само, як ти вкрала той туалетний папір, правда ж?
Я зашарілася, коли вона згадала про це. Можливо, вона знала, що я збрехала, але я не могла зрозуміти з її схвильованого обличчя — а можливо, і ні.
— Крім того, — продовжила вона, — це краще, ніж те, що з нею зробили б вони — якомога більше грошей, якомога більше всякого добра, якомога більше мені, мені, мені. Рассел намагається допомагати людям. Він нікого не засуджує, це не в його правилах. Йому все одно — багатий ти чи бідний.
У словах Сюзен був певний сенс. Вони просто намагались зрівняти сили у світі.
— Це самолюбство, — продовжувала вона, прихилившись до автомобіля, але не зводячи очей з датчика бензину: ніхто з них не наповнював бак більше ніж на чверть. — Гроші — це самолюбство, і люди не можуть відмовитися від них. Вони просто хочуть захистити себе, тримаються за них, як за ковдру. Вони не усвідомлюють, що це робить їх невільниками. Це жахливо.
Вона засміялася.
— Найсмішнішим є те, що як тільки ти віддаєш все, що маєш, як тільки кажеш, ось, візьміть — лише тоді ти справді маєш усе.
Одного з членів нашої групи було затримано за перебирання сміття на смітнику. Сюзен обурювалася, детально розповідаючи мені цю історію, знову виїжджаючи на дорогу.
— Дедалі більше магазинів з розумінням ставляться до цього. Брехня, — сказала вона. — Вони викидають щось, але їм його досі шкода. Це Америка.
— Це нісенітниці, — слова з моїх уст пролунали в дивному тоні.
— Ми щось вигадаємо. Скоро, — вона глянула у дзеркало заднього виду. — Ти, мабуть, навіть не знаєш, як воно, коли з грошима сутужно, а без них аж ніяк не обійтися.
Вона не іронізувала, зовсім ні — вона говорила так, наче констатувала факт. Визнавала реальність, чемно знизуючи плечима. Ось коли в мене з’явилася ідея, повністю сформована, неначе я давно обмірковувала це. І схоже, це було беззаперечне рішення, неначе мене осяяла думка.
— Я можу дістати трохи грошей, — сказала я, згодом відчуваючи відразу до такого свого завзяття. — Моя мама залишає свій гаманець завжди повсюди.
Це була правда. Я постійно натикалася на гроші: у шухлядах, на столах, забуті на раковині у ванній. У мене були кишенькові гроші, але мати часто давала мені ще про всяк випадок, або просто махала рукою в бік гаманця: «Візьми, скільки тобі треба», — казала вона завжди. До того ж я ніколи не брала більше, ніж мені було потрібно, і завжди знала, що треба повернути решту.
— О, ні, — сказала Сюзен, струшуючи останню свою сигарету через вікно. — Ти не маєш цього робити. Хоч ти мила дитина, — сказала вона. — Дякую, що запропонувала.
— Я хочу.
Вона стисла губи, імітуючи нерішучість, розпалюючи в мені внутрішній протест.
— Мені не хочеться, щоб ти робила те, чого не хочеш. — Вона усміхнулася. — Це зовсім не те, чого мені хотілося.
— Але я справді хочу цього, — сказала я. — Я хочу допомогти.
Сюзен помовчала якусь мить, а тоді усміхнулась, не оглядаючись.
— Гаразд, — сказала вона. Я вловила офіційне підтвердження в її голосі. — Ти хочеш допомогти, то можеш допомогти.
Завдання, що постало переді мною, зробило мене шпигуном у будинку матері, а її — не зовсім розумною наміченою жертвою. Я змогла навіть перепросити за нашу сварку, коли ми зіткнулися того вечора в тихому коридорі. Моя мати злегка знизала плечима, але прийняла мої вибачення, зухвало посміхнувшись. Зазвичай мене зачепила б така посмішка, але нова я лише опустила голову, з принизливим каяттям. Я вдавала доньку, яка поводиться так, як і мала б поводитися. Якась часточка мене була в захваті від знань, які я приховувала від неї: щоразу, як я дивилася на неї чи говорила з нею, я брехала. Ніч з Расселом, ранчо, я керувалася лише цією прихованою частиною свого життя. Вона ж бо могла знати лише про недоїдки з мого старого життя, зовсім висохлі недогризки.