Я засміялася, але посмішка моя виражала відразу до зради. Ось чому вона хотіла приготувати вечерю. Усе здавалося ще гіршим від того, що я так швидко зраділа.
— Френк — йолоп.
Її обличчя спалахнуло, але вона змушувала себе заспокоїтися.
— Що це за ставлення? Це моє життя, зрозуміла? Я хочу лише трішечки щастя, — сказала вона, — і ти маєш дозволити мені його отримати. Ти можеш дозволити мені це?
Вона заслужила таке сухе, пісне життя своєю зніженою невпевненістю.
— Чудово, — сказала я. — Чудово. Хай щастить тобі з Френком.
Її очі звузилися:
— Що це означає?
— Забудь.
Я відчувала запах сирого м’яса, яке вже набуло кімнатної температури, з різким відтінком запаху холодного металу. Мій шлунок напружився.
— Я більше не голодна, — мовила я і залишила її стояти на кухні. По радіо досі звучали пісні про перше кохання, про танці біля річки. М’ясо розморозилося настільки, що мама буде змушена його приготувати, проте ніхто його не їстиме.
Було легко після цього переконувати себе, що я заслуговую на гроші. Рассел казав, що більшість людей були егоїстичні, нездатні любити, і це, здавалось, було правдою щодо моєї мами і мого батька теж. Заховався в апартаментах «Портофіно» в Пало-Альто. Тож я ставилася до цього, як до справжньої торгівлі. Неначе гроші, які я цупила купюру за купюрою, підсумовуючись, могли замінити те, що безслідно зникло. Було надто гнітюче думати, що воно, можливо, ніколи й не було на першому місці. Що нічого не було — дружби Конні. Пітер нічого не відчував до мене, окрім роздратування через моє дитяче палке кохання.
Мамина сумочка постійно валялася, від того здавалося, що гроші в ній були для неї недостатньо цінними, щоб вона переймалася серйозним ставленням до них. Та все ж було незручно порпатися в її гаманці, неначе доводилося копирсатись у брязкітливих мізках своєї матері. Її безладний вміст був надто особистий — фантик від цукерки іриски, картка з мантрами, кишенькове дзеркальце. Тюбик крему, такого ж кольору, як «Бенд-Ейд», який вона накладала попід очі. Я витягла десятку і поклала в шорти. Навіть якби вона побачила мене, я б сказала, що збираюсь у продуктовий магазин — чому б це їй мене підозрювати? Її доньку, яка завжди була добра, хоч і не ідеальна.
Я була здивована, що відчувала так мало провини. Навпаки — я передбачала певну добросовісність у тому, що приховано нагромаджувала мамині гроші. Я певною мірою перейняла показну хоробрість від жителів ранчо, переконаність, що я могла брати все, що захочу. Усвідомлення наявності прихованих купюр дозволило мені усміхнутися до матері наступного ранку, поводитися так, неначе ми нічого не говорили одна одній минулого вечора. Важко встояти, коли вона почала чесати мою чілку без попередження.
— Не ховай очей, — сказала мама, її подих був близький і гарячий, вона пальцями розділяла мені волосся.
Мені хотілося відмахнутись від неї, але я не робила цього.
— Ось, — задоволено мовила вона. — Ось моя мила донечка.
Я думала про гроші, коли відштовхнулася від борта басейну, мої плечі були вище від рівня води. У цьому завданні була непорочність — збирати купюри в моєму маленькому гаманці на застібці-блискавці. Наодинці я любила перераховувати гроші, кожна нова п’яти- чи десятидоларова банкнота була особливою знахідкою. Новіші банкноти я складала зверху, аби пачка була кращою на вигляд. Уявляючи задоволення Сюзен і Рассела, коли я принесу їм гроші, я поринула в чарівний мінливий туман мрій.
Я трималася на поверхні води із заплющеними очима і відкрила їх, лише коли почула шарудіння за рядом дерев. Олень, мабуть. Я напружилась, розхвилювалася, перебуваючи сама у воді. Я не думала, що це могла бути людина: ми таким не переймалися. Принаймні до останнього часу. Так чи інакше, це був далматинець, створіння, яке риссю вибігло з-поміж дерев і підбігло до бордюру басейну. Він стримано порозглядав мене, а тоді почав гавкати.
Це був дивний собака, вкритий цятками й плямами, і гавкав він, викликаючи велику тривогу. Я знала, що він належав сусідам, що живуть зліва від нас, сім’ї Дютонів. Їхній батько написав пісню до якогось фільму, і я чула, як на вечірках їхня мама, імітуючи її, наспівувала мелодію для компанії гостей. Їхній син був молодшим за мене — він часто стріляв з пневматичної зброї у своєму дворі, собака безупинно стурбовано гавкав. Я ніяк не могла пригадати, як звали цього собаку.