— Дати серветку? — запитав він.
— Ні, — мені здалося, що викрилася його надмірна увага і я трохи розсміялася. Я лише починала вчитися, як то воно бути об’єктом споглядання. Я зробила великий ковток. Склянка була повна горілки, ледь розведеної апельсиновим соком. Я закашлялася.
— Твої батьки дозволяють тобі пити? — запитала я, витираючи рот.
— Я роблю, що хочу, — відповів він гордовито і невпевнено водночас. Його очі блищали. Я бачила, що він задумався над тим, що сказати далі. Було дивно спостерігати, як хтось зважує і переймається своїми діями, натомість щоб перейматися самій. Чи відчував те саме Пітер поруч зі мною? Обмежену терплячість, відчуття сили, яка здавалася п’янкою і злегка прикрою. Обличчя Тедді вкрите ластовинням, рум’яне і напружене — він був усього на два роки молодший від мене, але різниця була істотна. Я зробила великий ковток зі склянки, а Тедді прокашлявся.
— У мене ще дурман є, якщо хочеш, — сказав він.
…
Тедді повів мене до своєї кімнати, чекаючи, доки я розглядала його хлопчачі новинки. Здавалось, їхнім призначенням було радувати око, проте це був усього лише якийсь непотріб: капітанський годинник, стрілки якого завмерли, давно забута мурашина ферма, пожолоблена і вкрита цвіллю. Частина скляного наконечника для стріли, глечик з одноцентовими монетами, зеленими і смердючими, як затонулі скарби. Зазвичай я намагалася б підтримувати дружню розмову з Тедді. Запитала б його, звідки в нього наконечник чи розповіла б йому про те, що знайшла цілий такий, з вулканічного скла, з таким гострим кінцем, що можна порізатися до крові. Але я усвідомлювала, що змушена зберігати зарозумілу холоднокровність, таку саму, як Сюзен того дня в парку. Я вже почала розуміти, що захват іншої особи вимагав дечого від тебе. Що поруч з цією особою необхідно дотримуватись певного образу. Трава, яку Тедді витяг з-під ковдри, була коричнева і подрібнена, навряд чи її можна було курити, проте він витяг кульок з різким почуттям власної гідності.
Я засміялася:
— Вона якась брудна чи що. Ні, дякую.
Його неначе ошпарило, він встромив кульок глибоко до кишені. Це був його козир, як я зрозуміла, тож він не очікував на провал. Як довго той кульок там пролежав, придавлений матрацом, чекаючи, коли його розгорнуть? Раптом мені стало шкода Тедді, виріз його смугастої сорочки аж залип брудом. Я сказала собі, що в мене ще є час, аби просто піти. Щоб покласти вже порожню склянку, безтурботно подякувати і повернутися до себе додому. Дістати гроші можна й іншим способом. Але я залишилася. Він дивився на мене, сидячи на ліжку, збентеженим і пильним поглядом, неначе, якби він відвернувся, то це б розрушило виняткове заклинання моєї присутності.
— Я можу дістати тобі справжню травку, якщо хочеш, — сказала я. — добру травку. Я знаю одного хлопця.
Його вдячність бентежила.
— Справді?
— Безсумнівно. — Я бачила, що він звернув увагу на те, як я поправляла шлейку купальника. — В тебе є якісь гроші при собі? — запитала я.
У нього було три долари в кишені, м’які, туго згорнені в кульку і він, не вагаючись, простяг їх мені. Я заховала купюри з серйозним виразом обличчя. Навіть заволодівши тією невеличкою сумою грошей, у мені загорілася нав’язлива внутрішня необхідність, бажання побачити, чого я варта. Я захопилась зважуванням. Якщо ти вродлива, якщо ти бажана, це робить тебе ціннішою. Я робила чисто комерційні висновки. І, можливо, це те, що я вже відчувала у стосунках з людьми — мурашки від дискомфорту, від відчуття обманності.
— А в твоїх батьків? — запитала я. — У них є десь гроші?
Він кинув на мене швидкий погляд.
—Їх же немає, чи не так? — я нетерпляче зітхнула. — Тож хто знатиме?
Тедді прокашлявся. Перемінився на лиці.
— Так, — сказав він. — Я подивлюся.
Собака плутався нам під ногами, коли я піднімалася сходами слідом за Тедді. До похмурої кімнати його батьків, кімнати, яка, здавалось, була знайомою, — склянка несвіжої води на тумбочці, лакований піднос із пляшечками з парфумами — а також незнайомою водночас, батькові штани, кинені в кутку, м’яка лавка біля ліжка. Я нервувалася і могла з упевненістю сказати, що Тедді теж. Це здавалося якимось збоченням перебувати в спальні його батьків серед білого дня. Сонце було жарке, де воно виходило за межі тіней, яскраво окреслюючи їх.
Тедді підійшов до шафи в дальньому кутку, а я слідом. Що ближче я була до нього, то менше мені здавалося, що я порушник. Він став навшпиньки, щоб наосліп перевірити картонну коробку. Доки він нишпорив, я перебирала одяг на переповнених вішалках. Одяг його матері. Блузи з орнаментом пейслі і бантом, що зав’язувався на шиї, костюми з похмурого, цупкого твіду. Увесь цей одяг, здавалося, був нічийний і не зовсім реальний, аж доки я не намацала рукав блузи кольору слонової кістки. У моєї матері була така сама, і мені стало не по собі, знайомий золотавий ярлик з написом «І. Маґнін» був неначе докором. Я повісила блузу назад на вішак.