— Проте Рассел може допомагати всіляким людям, — сказала Сюзен. — І розумієш, менти не зв’язуються з хлопцями на мотоциклах. Це важливо.
— Чому?
— Тому що, — сказала вона так, неначе це було очевидним. — Копи ненавидять Рассела. Вони ненавидять будь-кого, хто намагається звільнити людей від установленого ладу. Але вони тримаються подалі, якщо ці хлопці тут. — Вона похитала головою — Щоб лягаві опинилися тут — нізащо. У них блискучо-чорні туфлі, дідько б їх ухопив.
Я нагромаджувала свої особисті праведні узгодження: я була на боці істини. Я йшла за нею до галявини за будинком, до багаття, звідки хором доносився гомін голосів. Тісно зв’язані гроші були в мене в кишені, і я не раз намагалася сказати Сюзен, що принесла їх, але тоді починала панікувати, хвилюючись, що це замала пожертва. Нарешті я зупинила її, торкнувшись її плеча, перш ніж ми приєдналися до решти.
— Я можу дістати ще, — схвильовано сказала я. Мені хотілося, щоб вона лише знала про наявність цих грошей, уважаючи, що віддати їх Расселу маю я сама. Але Сюзен швидко розвіяла цю думку. Я намагалась не звертати увагу на те, як хутко вона вихопила купюри з моєї руки, і очима перерахувала їх. Я побачила, що сума її приємно вразила.
— Добра дівчинка.
Сонце відбивалося від жерсті навісів і пробивалося крізь дим у повітрі. Хтось запалив ароматичну паличку, і вона досі тліла. Очі Рассела пробіглися по обличчю кожної з нас, групка дівчат сиділи біля його ніг, і я зашарілася, коли зустрілася поглядом з ним, — здавалось, він не сильно здивувався моєму поверненню. Рука Сюзен легко і самовпевнено торкнулась моєї спини, у мене по тілу побігли мурашки, як то буває в кінотеатрі чи церкві. Усвідомлення присутності її руки фактично паралізувало мене. Донна гралась своїм рудим волоссям. Частинами сплітала його в тугі, ажурні кіски, відщипуючи нігтями посічені кінчики.
Рассел здавався молодшим, коли співав, його волосся було безладно зав’язане ззаду, і на гітарі він грав весело і жартівливо, неначе ковбой по телевізору. Його голос був не найкращий, який мені доводилося коли-небудь чути, але того дня — ноги, зігріті сонцем, під ногами суха трава — того дня його голос пронизував мене наскрізь, наповнював повітря, так, що мені здавалося, ніби я була прикута до місця. Я не змогла б поворухнутися, навіть якби захотіла, навіть якби могла уявити, що було таке місце, куди я могла б піти.
Під час тимчасового затишшя, яке настало після того, як Рассел закінчив співати, Сюзен у своїй, критій шаром бруду сукні, встала і кинулася до нього. Його обличчя перемінилося, коли вона щось прошепотіла йому, і він кивнув. Обійняв її за плечі. Я побачила, як вона потайки передала йому мою пачку грошей, яку Рассел поклав собі до кишені. Затримавши там пальці на якусь мить, неначе даючи благословення.
Очі Рассела примружилися:
— У нас добра новина. Ми отримали певні ресурси, мої любі. Тому що хтось відкрився для нас, хтось відкрив своє серце.
Світ замерехтів у мене перед очима. Несподівано, проте не без причини — вистежування маминого гаманця. Тиша спальні батьків Тедді. Як чітко ті хвилювання перевтілились у належність. Здавалось, Сюзен була задоволена, оскільки поспішила повернутись і стати позаду мене.
— Маленька Іві показала нам своє велике серце, — сказав Рассел. — Вона показала нам свою любов, правда ж? — Всі інші пообертались, аби глянути на мене, у мій бік було спрямовано потік прихильності.
…
Решта дня минула в заколисливій атмосфері сонячного світла. Худорляві собаки розмістилися під домом, висолопивши язики. Ми сиділи наодинці на сходах ґанку — Сюзен розповідала уривки сну, що їй приснився, поклавши голову мені на коліна. Роблячи паузи, щоб рвучко відкусити шматок французького батона.
— Я була переконана, що знаю мову жестів, проте було очевидним, що я її не знала, що я просто розмахувала руками. Але чоловік розумів усе, що я казала, неначе я справді володіла мовою жестів. Але згодом виявилося, що він лише прикидався глухим, — сказала вона, — в кінці. Тож обдуреними були всі — він, я, увесь потяг.
Тоді пролунав її сміх, — яка ж я була щаслива отримати будь-яку інформацію про її внутрішній світ, таємницю, яка призначалася лише мені. Я не могла сказати, як довго ми там просиділи, ми обоє збилися з ритму нормального життя. Але це було те, чого я хотіла, — щоб навіть час сприймався інакше і по-новому, набувши особливого значення. Неначе ми з нею були задіяні в одній пісні.