Ми були, як казав Рассел, початком нового суспільства. Вільного від расизму, вільного від кордонів, вільного від ієрархії. Нами керує глибша любов. Саме так він і сказав, глибша любов, його голос лунав від занедбаного будинку серед каліфорнійських луків, а ми грались усі разом, неначе песенята, перевертаючись, кусаючись і задихалися від перегріву на сонці. Ми були зовсім юні, більшість з нас, наші зуби були молочно-білі і нові. Ми їли все, що б не поклали перед нами. Вівсянку, яка ставала поперек горла, яловичі обрізки з консервної банки. Картоплю, змащену спрей-маслом «Пем».
— Міс 1969 року, — Сюзен називала мене. — Наша власна.
Вони так і ставилися до мене, як до нової іграшки, по черзі брали мене під руки, наполягали, щоб я дозволила їм сплести в коси моє довге волосся. Розпитували мене про школу-пансіонат, за яку я обмовилася, про мою знамениту бабусю, чиє відоме ім’я упізнав дехто з них. Мої чисті білі шкарпетки. Інші вже були з Расселом протягом кількох місяців чи навіть років. І це було перше хвилювання, що в ті дні повільно тануло в мені. Де їх сім’ї, дівчат таких, як Сюзен? Чи писклива Гелен — вона іноді говорить про дім в Юджині. Про батька, який робив їй клізми кожного місяця і натирав литки ментоловим бальзамом після тренувань з тенісу, окрім інших сумнівних практик. Але де він був тепер? Якщо їхні домівки давали їм те, чого вони потребували, чому вони тут, на ранчо, де день за днем час тягнеться безкінечно?
Сюзен спала довго, майже до полудня. Її мляві рухи були вдвічі повільніші. Неначе часу в неї було завжди вдосталь. До речі, я вже спала в ліжку Сюзен кілька разів. Її матрац був незручний, шершавий від піску, але я не зважала. Іноді, потягуючись, вона уві сні простягали руки, щоб обійняти мене, від її тіла надходило тепло, неначе від свіжоспеченого хліба. Тоді я лежала не стуливши очей, страшенно стривожена близькістю Сюзен. Вона крутилася вночі, стягуючи з себе простирадло і виставляючи напоказ свої голі груди.
Її кімната була темна й похмура вранці, просмолений дах прибудови ставав пузирчастим від спеки. Я вже була одягнена, проте знала, що ми не приєднаємося до інших ще з годину. Сюзен завжди потрібно було багато часу на підготовку, хоч підготовка була проблемою швидше часу, ніж дій — вона повільно натягала одяг. Мені подобалося спостерігати за нею з матраца, як вона мило, беззмістовно, не зосередженим, як на портреті, поглядом розглядала своє відображення. Її голе тіло в такі моменти було на вигляд скромним, навіть по-дитячому, зігнуте під невдалим кутом, доки вона рилась у кульку для сміття з одягом. Мене тішили її людські риси. Помітна густа щетина на щиколотках чи чорні цятки вугрів на обличчі.
Сюзен розповідала, що була танцівницею в Сан- Франциско. Про неонову змію, яка миготіла знадвору клубу, про червоне яблуко, яке кидало дивне світло на перехожих. Про те, як одна з дівчат за лаштунками випалила Сюзен родимку каустичним олівцем.
— Деякі дівчата з огидою ставляться до того, — сказала вона, натягаючи сукню на голе тіло. — До танців узагалі. Але я не вбачаю в тому нічого поганого.
Вона оцінювально розглядала сукню в дзеркалі, охопивши груди через тканину:
— Люди іноді бувають такими моралістами, — сказала вона, зробивши хтивий вираз обличчя, злегка посміялася над собою і попустила груди. Потім вона розповідала мені, що Рассел трахав її ніжно, а іноді не зовсім, і що це все одно приємно.
— У тому немає нічого поганого, — казала вона. — Люди, що ставляться до цього так надмірно, неначе це якесь зло, — справжні збоченці. Це, як, наприклад, щодо тих типів, що приходили дивитися, як ми танцюємо. Усі сердилися на нас, що вони туди ходять. Начебто ми задурили їм голови.
Сюзен нечасто розповідала про своє рідне місто чи сім’ю, а я не запитувала. Вздовж одного з її зап’ясть був глянцевий шов-рубець, який я бачила, що вона розглядала з трагічною гордістю, а якось у неї вирвалось і вона згадала про вологу вулицю на околиці Ред-Блаф. Але тоді спохватилася. Свою матір вона спокійно називала «те стерво». Мене переповнювало запаморочливе почуття солідарності, її тон виражав прагнення правосуддя — я думала, що ми обоє знали, що таке самотність, проте тепер це здається мені дурістю. Думати, що ми так сильно схожі, тоді як я росла з покоївками, з батьками, а вона розповідала, що іноді жила в авто, спала на відкиненому назад пасажирському сидінні, а її матір — на сидінні водія. Я їла, коли була голодна. Але в нас із Сюзен спільним було зовсім інше, інакший голод. Іноді я так сильно хотіла, аби хтось мене торкнувся, що в мене аж шкребло на душі. Я помічала те саме в Сюзен, яка пожвавлювалася, щойно бачила, що наближався Рассел, неначе цуценя, чуючи запах їжі.