— Глянь на себе, — сказав він, маючи на увазі чи то сором, чи то нерішучість. Повертаючи мене до запотілого дзеркала в трейлері. — Глянь на своє тіло. Це не якесь чуже тіло, — спокійно сказав він. Коли я ухилилася, вигадавши на те якусь причину, він узяв мене за плечі і повернув назад до дзеркала. — Це ти, — казав він. — Це Іві. У тобі лише сама краса.
Ці слова подіяли на мене, бодай на якийсь час. Мене охопив стан екстазу, коли я побачила своє відображення, — кулясті груди, навіть легкий животик, ноги, шорсткуваті від укусів москітів. Там не було що з’ясовувати, не було над чим ламати голову — просто очевидний факт цього моменту, єдине місце, де любов насправді існувала.
Після того він простягнув мені рушник, щоб витертися, і це здавалося великим виявом доброти.
Коли я поверталася до Сюзен, якийсь час вона завжди була холодна зі мною. Навіть її рухи були мляві, в очах була неначе напружена сонливість, як у людини, яка засинає за кермом. Я скоро навчилася піддобрятися до неї, ходила поруч з нею, аж доки вона не забувала про своє відчуження і не давала мені сигарету. Згодом мені спаде на думку, що Сюзен сумувала за мною, коли я йшла, і її формальність — незграбне маскування. Проте важко сказати — можливо, це всього лише бажане пояснення.
Інші деталі на ранчо спалахують у пам’яті і згасають. Чорний собака Ґая, якого вони називали певною кількістю імен. Мандрівники, які того літа проходили через ранчо і залишалися на день чи два, перш ніж піти. Пустоголові мрійники, що з’являлись у будь-який час доби з ганчірковими рюкзаками на авто своїх батьків. Мені нічого не нагадувало те, як швидко Рассел умовляв їх відмовитися від своєї власності, ставлячи їх у таке незручне становище, що їхня щедрість ставала вимушеною дією. Вони віддавали техпаспорти на автомобілі, ощадні книжки, одного разу навіть золоту весільну обручку, з приголомшеним і виснажливим полегшенням потопельника, який нарешті здавався відпливу, що затягував його. Я була спантеличена їхніми жахливими і водночас банальними розповідями про страждання, які їм доводиться терпіти. Скарги на злих тат і жорстоких матерів, схожість цих історій змушувала нас почуватися жертвами однієї таємної змови.
Це був один з тих днів того літа, коли сильно дощило, і більшість з нас перебували всередині. У старій вітальні був такий же вологий і похмурий запах, як і повітря надворі. Ковдри окремими квадратами були розстелені на підлозі. Я чула трансляцію бейсбольної гри по радіо на кухні, дощ капав у пластмасове відро в місці протікання. Руз робила Сюзен масаж рук, їхні пальці були слизькими від лосьйону. Я в той час читала журнал однорічної давності. Свій гороскоп на 1967 рік. Між нами зависла атмосфера поганого настрою, ми не звикли до обмежень, до того, щоб загрузнути де-небудь.
Діти легше переносили перебування всередині. Вони лише на коротку мить показувалися нам на очі, коли швидко проходили, з власною метою. З іншої кімнати донісся гуркіт від падіння стільця, але ніхто не встав, щоб подивитися, що там сталося. Я не знала, кому належали всі ті діти, окрім Ніко, — всі вони мали тоненькі, як паростки, зап’ястя, а навколо рота — сліди від сухого молока. Я наглядала кілька разів за Ніко на прохання Руз, тримала його в себе на руках, відчуваючи його важку, приємну вагу. Пальцями розчісувала його волосся, розплутувала його намисто із зубом акули. Робила те, що зазвичай робить мати, те, що приносило мені більше задоволення, ніж йому, і дозволяло мені уявити, що лише я можу заспокоїти його. Ніко не був прихильником таких моментів ніжності, різко розвіював чари, неначе він відчував мої добрі почуття, і обурювався, натягаючи до мене свій маленький пеніс. Вимагаючи сік верескливим фальцетом. Одного разу він ударив мене так, що в мене залишився синець. Я спостерігала, як він, присівши, какав на бетон, поруч зі ставком, ці какашки ми іноді змивали, а іноді ні.
Гелен спускалася сходами у футболці зі Снупі у надто великих шкарпетках, червоні п’ятки яких зморщилися в неї на щиколотках.
— Хто-небудь хоче зіграти в «Кості Брехуна»?
— Ні, — заявила Сюзен, відповідаючи за нас усіх.
Гелен усілася в крісло без подушок. Вона глянула на стелю.
— Досі протікає, — сказала вона. Її всі проігнорували. — Можливо, хтось заб’є косяк? — сказала вона. — Будь ласка!