Коли ніхто не відповів, вона приєдналася до Руз і Сюзен на підлозі.
— Будь ласка, будь ласка, будь ласка! — повторювала вона, пригорнувшись головою до плеча Руз, ставши на коліна, як собака.
— Ой, зроби і все, — сказала Сюзен. Гелен схопилася, щоб дістати коробку з фальшивої слонової кістки, у якій вони тримали запас, а Сюзен закотила до мене очі. Я усміхнулась у відповідь. Бути всередині було не так уже й погано, подумала я. Ми всі юрмилися в одній кімнаті, неначе жертви, врятовані Червоним Хрестом, чекаючи, доки закипить чай на плиті. Руз працювала біля вікна, де світло було білосніжним і надходило крізь клаптеву занавіску.
Тишу перервало несподіване скигління Ніко, коли він підтюпцем забіг до кімнати, наздоганяючи дівчинку, підстрижену «під банячок», — у неї в руках було його намисто із зубом акули. Вони билися, верещали. Сльози, подряпини.
— Ей, — сказала Сюзен, не підводячи погляду, і діти затихли, проте вони досі палко дивились одне на одного, важко дихаючи, неначе п’яні. Здавалось, усе вже було гаразд, усе швидко владналося, доки Ніко не подряпав дівчинці обличчя, передерши його своїми необрізаними нігтями, тоді крик став удвічі голоснішим. Дівчинка, ляснувши себе обома руками по щоці, вила, роззявивши рота, виражаючи високу ноту фізичного болю.
Руз насилу встала на ноги.
— Дитинко, — сказала вона, забираючи її руки, — крихітко, все гаразд. — Вона зробила кілька кроків у бік Ніко, який також почав кричати, всівшись на свій підгузок. — Вставай, ну ж бо, крихітко, — мовила Руз, намагаючись узяти його за плечі, але він став неначе варений і некерований. Інша дівчинка заспокоїлась, побачивши кривляння Ніко, те, як він вирвався від матері і почав товкти головою об підлогу. — Дитя моє, — голосніше пробубніла Руз. — Ні, ні, ні, — але він не припиняв, його очі потемніли і округлилися від насолоди.
— Боже, — Гелен засміялася. Це був дивний сміх, що відбивався відлунням. Я не знала, що робити. Це нагадало мені про паніку від безпорадності, яку я іноді переживала, коли мене хтось просив посидіти з дитиною, усвідомлюючи, що дитина не моя і я не маю на неї впливу; але, здавалось, навіть Руз була паралізована такою ж тривогою. Неначе вона чекала, що справжня мати Ніко прийде додому і все владнає. Ніко почервонів від напруження, черепом вистукуючи по підлозі. Кричав, аж доки не почув кроки на ґанку, — це був Рассел, і я помітила, як усі обличчя вдихнули нове життя.
— Що це? — запитав Рассел. Він був одягнений в одну з недоношених Мітчом сорочок, з вишитими великими криваво-червоними трояндами навколо шиї. Він був босий, увесь промоклий від дощу.
— Запитай у Руз, — прощебетала Гелен. — Це її дитина.
Руз щось нерозбірливо пробурмотіла, врешті-решт її слова стали переляканими, але Рассел поводився інакше. Його спокійний голос неначе описував коло навколо дитини, що плакала, і схвильованої матері.
— Заспокойся, — мовив Рассел. Він не міг дозволити, щоб хто-небудь був засмучений, нервове збудження, яке панувало в кімнаті, змінювалося від його погляду. Навіть Ніко здавався настороженим у присутності Рассела. Його істерика минула, він уже товк головою, неначе дублюючи самого себе.
— Маленький мужчино, — сказав Рассел, — ходи сюди і поговори зі мною.
Ніко глянув на матір, а тоді безпорадно вирячився на Рассела. Роздумуючи, він сильно випнув нижню губу.
Рассел і далі стояв на дверях, не нахиляючись, напружено, поблажливо посміхнувшись, і Ніко майже зовсім стих, схлипуючи. Метнув ще один погляд, вибираючи між матір’ю і Расселом, перш ніж нарешті поспішити до Рассела і дозволити взяти себе на руки.
— Це маленький мужчина, — сказав Рассел, коли руки Ніко міцно обійняли його за шию. Пам’ятаю, як дивно було бачити зміни на обличчі Рассела, коли він говорив до хлопчика. Він перемінився, став дивним і безглуздим, неначе блазень, проте голос його залишався спокійним. Йому це добре вдавалося. Змінюватись, щоб прилаштуватися до когось, так само, як вода набуває форми будь-якої посудини, у яку її налили. Він водночас міг бути чоловіком, який ворушив пальцями в мені. Чоловіком, який отримував усе задарма. Чоловіком, який іноді трахав Сюзен ніжно. Чоловіком, який шепотів щось маленькому хлопчику, ледь торкаючись його вуха.
Я не чула, що говорив Рассел, але плач Ніко стих. Його обличчя було схвильоване і мокре: здавалось, він був щасливий лише від того, що його взяли на руки.
Керолайн, одинадцятирічна кузина Гелен, утекла з дому і залишилася на якийсь час. Вона жила в Хейт, але там пройшов поліцейський розгін: вона прихопила з собою стьобаний гаманець і поношену лисячу шубу, яку пестила з настороженістю, неначе не хотіла, щоб хто-небудь бачив, як сильно вона любила її.