— Глянь на Сирітку Енні.
Керолайн спершу утрирувала, прикидаючись спантеличеною і одурманеною, але згодом наркотик справді подіяв, і її очі виражали дикість і легкий переляк. Вона була така худа, що я бачила, як пульсувало її горло. Сюзен теж дивилася на неї, і я чекала, що вона щось скаже, але вона мовчала. Гелен, вигадана кузина Керолайн, також нічого не говорила. Вона неначе була прибита сонцем, не рухаючись, випросталася на клаптику старого килима, прикривши рукою очі. Хихикала сама до себе. Зрештою, я підійшла до Керолайн і торкнулась її тендітного плеча.
— Як справи? — запитала я.
Вона не підвела погляду, аж доки я не промовила її імені. Я запитала її, звідки вона; вона щільно примружила очі. Про таке не варто було питати — звичайно, скаламучення всякого лайна із зовнішнього світу, будь-які паскудні спогади мали, мабуть, подвійний ефект. Я не знала, як витягти її назад з тієї трясовини.
— Хочеш? — запитала я, показуючи браслет. — Вона глянула на нього. — Ще треба закінчити, — сказала я, — але це для тебе.
Керолайн усміхнулася.
— Тобі має бути гарно в ньому, — продовжувала я. — Він добре пасуватиме до твоєї сорочки.
Наелектризованість в її очах заспокоїлася. Пом’якнувши, вона відтягнула свою сорочку, щоб розгледіти її.
— Це я зробила, — сказала вона, торкаючись пальцем контуру вишитого знака миру, і я уявила, скільки часу вона на це витратила, можливо, беручи мамину коробку для шиття. Здавалось, це було неважко: бути доброю до неї, одягнути на її зап’ястя завершений браслет, запалити нитку сірником, так, що їй довелось відрізати вузол. Я не помітила, що Сюзен дивилась на нас, її особисті браслети лежали проігноровано в неї на колінах.
— Гарно, — сказала я, піднявши зап’ястя Керолайн. — Краса та й годі.
Неначе я на якийсь час стала володарем того світу, тим, хто міг показувати іншим, як треба поводитися; така грандіозність перемішалася з почуттям доброти; я починала заповнювати свою внутрішню порожнечу переконаннями ранчо, словами Рассела — забути про его, вимкнути розум. Натомість уловлювала космічний вітер. Наші думки такі ж м’які і легкозасвоювані, як солодкі булочки і тістечка, які ми цупили з пекарні в Саусаліто, наповнювали наші обличчя легкою манірністю.
Усі наступні дні Керолайн ходила за мною, як бездомний пес. Нерішуче тупцювала у дверях кімнати Сюзен, запитуючи, чи я не хочу сигаретки, які вона вижебрала в байкерів. Сюзен устала, звела докупи лікті за спиною і потягнулася:
— Вони тобі їх просто дали? — глузливо запитала Сюзен. — Безкоштовно?
Керолайн глянула на мене:
— Сигарети?
Сюзен засміялася, не говорячи більше нічого. Я почувалася збентежено в такі моменти, але згодом знаходила всьому пояснення: Сюзен була різка з іншими людьми, тому що вони не розуміли її, як я.
Я не говорила собі того вголос і навіть не сильно задумувалася про те, до чого ведуть наші зі Сюзен стосунки. Про дискомфорт, який я відчувала, коли вона зникала з Расселом. Як я не могла знайти собі місця без неї, розшукуючи Донну чи Руз, неначе дитина, яка загубилася. Від того, що вона поверталась, пахнучи висохлим потом, і недбало витиралась мочалкою між ногами, неначе їй було начхати, що я дивлюся.
Я встала, коли побачила, як Керолайн перебирає пальцями браслет, який я дала їй.
— Я візьму сигаретку, — сказала я, усміхнувшись до Керолайн.
Сюзен узяла мене під руку.
— Але ми збиралися погодувати лам, — сказала Сюзен. — Ти ж не хочеш заморити їх голодом, чи не так? Щоб вони почахли?
Я завагалась, і Сюзен простягла руку, щоб погратися пасмом мого волосся. Вона завжди так робила: оббирала мою сорочку від реп’яхів, якось устромила свій ніготь мені між передні зуби, щоб витіснити шматочок їжі. Руйнувала межі, даючи мені зрозуміти, що їх не існує. Бажання Керолайн, щоб її запросили, було настільки явно вираженим, що мені навіть стало ніяково. Але це не зупинило мене, я все одно пішла слідом за Сюзен, знизавши плечима до Керолайн на знак вибачення. Я відчувала, що вона дивилася нам услід. Прихована уважність дитини, яка все розуміє без слів. Я помітила, що розчарування було добре знайоме Керолайн.
Я проглянула вміст маминого холодильника. Скляні банки, прикипілі до поверхні від засохлих потоків. У целофанових кульках зібралися випари хрестоцвітих овочів. Як завжди, немає чого їсти. Такі дрібниці нагадували, чому мені хотілося бути в іншому місці. Коли я почула, як мати човгає до вхідних дверей, брязкання її важких коштовностей, я спробувала вислизнути, щоб не показатися на проході.