Ніко та інша дитина залишили купу сміття, присівши на траві у своїх важких, провислих підгузках. Вони швидко говорили одне з одним серйозними азіатськими голосами, з розсудливою, виваженою інтонацією, що нагадувало розмову двох маленьких мудреців. Раптом вони почали істерично сміятися.
…
Уже стало пізно. Ми пили брудне вино, яке в місті продавали на галони. Від нього зафарбовувався і пік язик. Мітч устав, готовий вирушити додому.
— Чому б тобі не поїхати з Мітчем? — запропонував Рассел. Він стиснув мою руку, неначе подав знак занурення.
Між ним і Мітчем промайнув погляд? Чи, можливо, я себе накрутила, що побачила, як вони ним обмінялися. Логічність того дня ховалася за завісою непорозуміння, певним чином утворюючи сутінки. Ми із Сюзен відвозили Мітча назад додому, стрімко проносячись на його авто польовими дорогами Марину.
Мітч сидів на задньому сидінні, Сюзен була за кермом. Я сиділа спереду і часто вловлювала затуманений погляд Мітча у дзеркалі. Тоді він отряхнувся і вирячився на нас з подивом. Я не зовсім розуміла, чому саме нас обрали везти Мітча додому. Інформація доносилася до мене вибірково, тож усе, що я знала, — це те, що повинна бути із Сюзен. Ми відчинили всі вікна, щоб відчути літній запах землі і таємничий спалах інших доріг, інших життів, уздовж тієї вузької польової дороги в тіні гори Тамалпаїс. Петлі поливних садових шлангів, прекрасні магнолії. Сюзен гнала іноді по зустрічній смузі і ми верещали з радісним і збентеженим жахом, проте мій вереск був млявий: я аж ніяк не вірила в те, що може статися щось погане.
…
Мітч переодягнувся в білу піжаму, пошиту як класичний костюм, сувенірну згадку про тритижневе перебування у Варанасі. Він подав кожній з нас келих — я вловила лікарський запах джину, а також ще щось, з відтінком гіркоти. Я легко випила. Будучи вкрай одурманена наркотиками, я ковтала все підряд, ніс заклало. Я злегка засміялася сама до себе. Так дивно бути в будинку Мітча Льюїса, у його заваленій новими меблями обителі.
— «Аероплан» жили тут кілька місяців, — сказав він, сильно примружившись. — З одним з тих собак, — продовжував він, оглядаючи свій дім. — Великим білим. Як там їх називають? Ньюфаундленд? Він ще розпорпував газон.
Здавалось, він не переймався, що ми ігнорували його. Він десь витав, втупивши погляд у тишу. Раптом підвівся на ноги і поставив пластинку. Підкрутив гучність так голосно, що я аж перелякалася, але Сюзен засміялася, наполягаючи, щоб він зробив ще голосніше. Це була його власна музика, яка бентежила мене. Його великий живіт обтягувала довга сорочка, яка спадала, неначе сукня.
— А ви кумедні дівчата, — невиразно сказав він, спостерігаючи, як Сюзен почала танцювати. Вона стояла брудними ступнями на білому килимі. Знайшовши курку в холодильнику, відірвала шматочок пальцями. Вона жувала і рухала стегнами водночас.
— Курка «Кона», — зауважив Мітч. — З ресторану «Торговця Віка». — Це зауваження було банальне, і ми із Сюзен глянули одна на одну.
— Що? — запитав Мітч. Ми й далі сміялись, і він почав сміятися теж. — Кумедно, — повторив він, перекрикуючи музику. Він не переставав розповідати, як сильно якомусь акторові, з яким він був знайомий, подобалася ця пісня. — Правда, — казав він. — Він без упину прокручував її. Толковий хлопець.
Мені було незвично вважати когось відомого не таким уже й особливим, що можна було побачити його розчарованим, звичайним, відчути на його кухні запах невинесеного сміття. Примарні квадрати на стіні — сліди фотографій, які тут колись висіли, золоті платівки, сперті до плінтуса, досі загорнуті в поліетилен. Сюзен поводилася так, неначе справді лише ми з нею відігравали головну роль і що це була всього лише невеличка гра, яку ми грали з Мітчем. Він був заднім тлом більшої історії, до того ж нашої історії, щодо нього, ми ж бо відчували жалість і вдячність водночас за його самопожертву заради нашого задоволення.
У Мітча було трохи кокаїну, і було важко дивитися, як він обережно витрясав його на книжку про ТМ, розглядаючи власні руки на дивній відстані, неначе вони належали не йому. Розділивши його на три лінії, він порівняв їх. А тоді вовтузився з ними, аж доки одна не стала помітно більшою і, важко дихаючи, швидко втягнув її носом.
— Ах-х, — сказав він, відкинувши голову назад, його сальне горло вкривала золотиста щетина. Він простягнув книжку Сюзен. Переставши танцювати, вона втягнула свою дозу, а я свою.
Кокаїн викликав у мені бажання танцювати, тож я те й робила. Сюзен, усміхаючись до мене, хапала мене за руки. Це був дивний момент: ми танцювали для Мітча, але вона поїдала мене очима, закликала продовжувати. Вона із задоволенням спостерігала за тим, як я рухаюся.