Мітч зупинився біля ранчо.
— Бувайте, дівчата, — сказав він, піднявши рожеву долоню. Неначе він возив нас на морозиво, на таку собі безневинну заміську прогулянку, а тепер повернув нас до батьківського гніздечка.
Сюзен одразу ж пішла шукати Рассела. Згодом я зрозуміла, що вона, мабуть, звітувала перед Расселом. Розповідала йому про враження Мітча, чи ми достатньо потішили його, аби він змінив свою думку. Але тоді я непокоїлась, що мене покинули.
Я намагалася себе чимось зайняти, з Донною оббирала часник на кухні, стискаючи зубчики між плоским лезом ножа і стійкою, як вона мені показала. Донна провела перемикачем радіостанцій з одного кінця шкали в інший і назад, отримуючи різні ступені шуму і бентежних мелодій Герба Альберта. Зрештою, вона махнула рукою і знову взялася місити чорне тісто.
— Руз змастила моє волосся вазеліном, — сказала Донна. Вона потрусила головою але її волосся ледь рухалося. — Воно буде неймовірно м’яким, коли я помию його.
Я нічого не відповіла. Донна бачила, що я стривожена і скоса поглядала на мене.
— Він показував тобі фонтан на задньому дворі? — запитала вона. — Він привіз його з Рима. Будинок Мітча сприяє високим вібраціям, — продовжувала вона, — причиною тому є іони, що надходять з моря.
Я почервоніла, намагаючись зосередитись на відділенні сухої лушпайки від часнику. Бурмотіння по радіо раптом здалося неприємним, паскудним, диктор говорив надто швидко. Я зрозуміла, що вони всі були там, у дивному будинку Мітча поруч з морем. Я зіграла роль за певним шаблоном, була чітко охарактеризована як дівчина зі встановленою, загальновідомою оцінкою. Було в тому фактично щось навіть утішне, ясність мети, нехай навіть вона присоромлювала мене. Я не розуміла, що можна було б сподіватися на більше.
Я не бачила фонтана. Проте цього не сказала.
Очі Донни сяяли.
— Знаєш, — сказала вона, — батьки Сюзен насправді дуже багаті. Пропан чи щось інше. Вона ніколи не була бездомною чи ще щось. — Дитина місила тісто на стійці і говорила — Ніколи не опинялась у лікарні. Все те, що вона розповідає, — нісенітниці. Просто подряпала себе скріпкою для паперів, якось сильно перебравши.
Мене нудило від смороду харчових відходів з раковини. Я знизала плечима, неначе мені все одно.
Донна продовжувала:
— Ти не віриш мені. — Але це правда. Ми були в Мендосіно. Ночували в яблуневого фермера. Вона прийняла забагато кислоти і просто почала робити це скріпкою, аж доки ми її не заспокоїли. Проте в неї навіть крові не було.
Я не відреагувала, і Донна ляснула тістом у миску. Кулаком прим’яла його.
— Думай, що хочеш, — сказала вона.
Згодом Сюзен зайшла до своєї кімнати, коли я переодягалася. Я прикрила оголені груди: Сюзен помітила і, здається, хотіла поглузувати, але спинилася. Я побачила шрами на її зап’ясті, однак не ставила непростих запитань — Донна просто заздрила. Не варто зважати на Донну і її змащене вазеліном волосся, злипле і брудне, як в ондатри.
— Вчора добре з’їздили, — сказала Сюзен.
Я відсторонилася, коли вона спробувала обняти мене.
— О, припини, тобі подобалося, — мовила вона. — Я бачила.
Я скривилася — вона засміялась. Я взялася прибирати простирадла, неначе ліжко могло бути ще чимось, окрім як вологим гніздечком.
— Ох, та все нормально, — сказала Сюзен. — Я знаю, що тебе підбадьорить.
Я думала, вона хоче перепросити. Але тоді до мене дійшло — вона знову хоче мене поцілувати. У темній кімнаті раптом стало душно. Я вже майже відчувала, що це сталося, що вона непомітно нахилилась — але Сюзен лише підняла свою сумку і поставила на ліжко, бахрома злилася з матрацом. Сумка мала дивну вагу. Вона з тріумфом глянула на мене.
— Ну ж бо, — сказала вона. — Заглянь усередину.
Сюзен пирхнула і відкрила сама. Я не зрозуміла, що було всередині, дивний металічний блиск. Гострі кутики.
— Витягни, — нетерпляче попросила Сюзен.
Це була золота платівка в скляній рамочці, важча, ніж я очікувала.
Вона підштовхнула мене:
— Ми догодили йому, так?
Її передбачуваний погляд — чи пояснювало це що-небудь? Я втупила погляд на ім’я, вигравіюване в маленькій рамочці: «Мітч Льюїс». Альбом «Король-сонце».