Я знизала плечима; саме це я і збиралася робити.
М’яз смикнувся на його щоці.
— Виходь бодай надвір, — сказав він. — Ти сидиш у цій кімнаті, неначе ув’язнена.
Френк не був одягнений у черевики, лише в сліпучо-білі шкарпетки. Я не змогла стриматись, аби не хмикнути; мені було смішно бачити босі ноги дорослого чоловіка, одягнені в шкарпетки. Він помітив, що я стиснула і напружила губи.
— Все тобі смішно, так? — сказав він. — Робиш, що хочеш. Думаєш, мама не здогадується, що відбувається?
Я заклякла, проте не підвела очей. Було так багато всього, про що він міг би говорити: ранчо, те, що я робила з Расселом. З Мітчом. Що я думала про Сюзен.
— Цими днями вона була просто збентежена, — продовжував Френк. — У неї зникла певна сума грошей, просто з гаманця.
Я знала, що мої щоки порум’яніли, але досі мовчала. Звузивши очі, дивилася на стіл.
— Пожалій її, — сказав Френк. — Га? Вона добра жінка.
— Я не краду, — мій голос був високий і фальшивий.
— Позичаєш, назвімо це так. Я їй не скажу. Я все розумію. Але ти маєш припинити. Вона тебе дуже любить, ти це знаєш?
Більше не було чути шуму з душу, і це означало, що скоро з’явиться мама. Я спробувала зважити, чи справді Френк нічого не скаже — він намагався бути милим, як я розуміла, щоб не докучати мені. Але мені не хотілося бути прихильною до нього, уявляючи, як він намагається проявити батьківську турботу.
— Святкування в честь заснування міста досі триває, — сказав Френк. — Ще сьогодні і завтра. Ти могла б сходити туди, розважитися. Я впевнений, мама буде лише рада. Та й тобі буде чим зайнятися.
Коли зайшла мама, витираючи рушником кінчики волосся, я вмить змінила вираз обличчя на радісний і повернулася так, неначе слухаю, що говорить Френк.
— Ти так не думаєш, Джіні? — сказав Френк, глянувши на мою матір.
— Думаю що? — перепитала вона.
— Хіба не було б чудово, якби Іві сходила на карнавал? — сказав Френк. — З нагоди сторіччя? Щоб не сумувати?
Мати сприйняла цю пестливу думку за блискучу ідею.
— Я не впевнена, що це саме сторіччя… — сказала вона.
— Ну, святкування дня заснування міста, — перебив її Френк, — а чи сторіччя, яка різниця.
— Але це добра ідея, — сказала вона. — Ти чудово проведеш час.
Я відчувала, що Френк дивиться на мене.
— Так, — сказала я, — безперечно.
— Так приємно бачити, що ви сидите вдвох і мило розмовляєте, — невпевнено додала мама.
Я скорчила гримасу, присунувши до себе чашку і печиво, але мама не звернула на те уваги. Її халат розсунувся, тож я побачила трикутник темних, вкритих ластовинням грудей, і була змушена відвести погляд.
Зрештою, місто святкувало 110-ту річницю, а не 100-ту, не така вже й велична дата, тож і святкування передбачалося скромніше. Карнавалом і назвати було важко, хоч зібралася там більша частина міста. У парку відбувався благодійний розпродаж, а на стадіоні середньої школи — вистава про заснування міста, члени студентської ради парилися в костюмах театрального гуртка, дорожній рух було перекрито, тож я похитувалася від тиску людей, які штовхались і хапались за обіцянку дозвілля та розваг. Чоловіків з пригніченими обличчями з флангу прикривали діти і їхні жінки, яким потрібні були м’які іграшки і яким подавай блідий, кислий лимонад, хот-доги і кукурудзу з грилю. Все підтверджувало гарне проведення часу. Річка була вже вкрита сміттям, повільно несла течією кульки від попкорну, банки з-під пива і паперові фантики.
Мама була вражена дивовижною здатністю Френка змусити мене вийти з дому. Чого і прагнув Френк. Тож вона могла розцінити це як чудовий спосіб досягнути образу батька. Мені було весело якраз настільки, на скільки я й очікувала. Я з’їла ріжок, паперовий стаканчик розмокав, аж доки сироп не просочився і не потік мені по руках. Решту я викинула, але руки були досі липкі, навіть після того, як я витерла їх об шорти.
Рухаючись серед натовпу, я бачила знайомих дітей, але вони лише викликали легку згадку про школу, там не було нікого, з ким я проводила час. Дивовижно, як імена і прізвища виринали з моєї пам’яті. Норм Моровіч. Джим Шумахер. Діти з ферми, у яких взуття здебільшого смерділо гноєм. Як вони тихо відповідали на уроках, говорячи, лише коли їх викликали, ганебний брудний ободок, який я бачила на перевернених у них на партах ковбойських капелюхах. Вони були чемні і добрі, на них були сліди дійних корів, полів конюшини, маленьких сестер. Вони зовсім не були схожі з мешканцями ранчо, які пожаліли б хлопців, що досі поважали авторитет батька чи витирали черевики, перш ніж зайти на кухню до мами. Мені було цікаво, чим у цей момент займається Сюзен, — можливо, купається в річечці, чи лежить біля неї разом з Донною і Гелен, чи, можливо, навіть з Мітчем. Ця думка змусила мене покусувати губу, зубами проводити по її шорсткій сухій шкірі.