Обличчя Саші почервоніло.
— Зроби це, крихітко, — мовив Джуліан, різкість у його голосі змусила мене оглянутися. Я вловила погляд Саші — переконувала себе, що погляд їй в обличчя був заступницьким.
— Хлопці, облиште, — мовила я.
Хлопці повернулись із веселим подивом, хоч, гадаю, вони стежили за мною увесь цей час. Що моя присутність була частиною гри.
— Що? — сказав Джуліан, його обличчя стало невинним.
— Пригальмуйте, — казала я йому.
— О, все гаразд, — мовила Саша, сміючись, не зводячи погляду з Джуліана.
— Що такого ми робимо? — сказав Джуліан. — У чому саме нам варто «пригальмувати»?
Вони із Зевом фиркнули — як швидко всі старі почуття повернулися, принизлива внутрішня незграбність. Я схрестила руки, дивлячись на Сашу.
— Ви надокучаєте їй.
— З Сашею все гаразд, — сказав Джуліан. Він заправив їй пасмо волосся за вухо — вона вимушено усміхнулася.
— Крім того, — продовжував він, — чи вам нас повчати?
Моє серце стиснулося.
— Хіба не ви, ну, вбили когось? — сказав Джуліан.
Зев плямкнув губами, а тоді видав нервовий сміх.
Мій голос звучав задушливо:
— Звичайно, що ні.
— Але ви знали, що вони збиралися зробити, — сказав Джуліан. Він вишкірився, відчуваючи трепет від того, що підловив мене. — Ви були там з Расселом Хадріком і рештою, чорт забирай.
— Хадріком? — сказав Зев. — Ти що, знущаєшся?
Я намагалася приборкати істеричність у голосі.
— Я майже не була з ними.
Джуліан знизав плечима:
— Ми чули зовсім інше.
— Ви ж не повірите в те, — однак на жодному з облич я не побачила жодних змін.
— Саша казала, що це ви їй розповіли, — продовжив Джуліан. — Схоже, ви теж могли це зробити.
Я різко вдихнула. Жалюгідна зрада: Саша розбовкала Джуліану все, що я їй розповіла.
— Тож покажи нам, — сказав Зев, повернувшись до Саші. На мене знову ніхто не звертав уваги. — Покажи нам свої чудові цицьки.
— Ти не мусиш, — сказала я їй.
Саша метнула очима в моєму напрямку.
— Та в тому немає нічого страшного, — сказала вона.
Її тон був пронизаний холоднокровною, очевидною зневагою. Вона відсмикнула свій виріз і задумливо глянула вниз на футболку.
— Бачите? — сказав Джуліан, суворо посміхаючись до мене.
Я ходила на один з виступів Джуліана, коли ми з Деном ще були разом. Джуліану, мабуть, було тоді близько дев’яти. Пригадую, він гарно грав на віолончелі, його крихітні ручки бралися за сумний дорослий твір. Його ніздрі вкриті шмарклями, інструмент у точній рівновазі. Здавалося неможливим, що хлопчик, який породжував ті звуки туги і краси, був тим самим майже дорослим чоловіком, який тепер дивився на Сашу з холодним глянцем в очах.
Вона стягнула футболку, її обличчя було зашаріле, але більше мрійливе. Нетерпляче, професійно смикнула, коли виріз зачепився за ліфчик. Згодом її бліді груди були оголені, на шкірі залишився слід від ліфчика. Зев схвально вигукнув. Простягнув руку, щоб торкнутись великим пальцем рожевого соска, тоді як Джуліан дивився.
Для мене з того не було ніякої користі, я вже давно те пережила.
Я попалася. Звичайно, попалася.
Місіс Дютон на підлозі в себе на кухні назвала моє ім’я так, неначе це була правильна відповідь. Тож я завагалася на мить — приголомшена реакція на своє власне ім’я, усвідомлення, що я можу допомогти місіс Дютон — але Сюзен і Донна були далеко попереду і до того часу, як я, отямившись від шоку, зрозуміла це, вони вже майже зникли. Сюзен повернулася через досить тривалий час і побачила, як тремтяча рука місіс Дютон стискає мою руку.
Висловлювання матері сповнені болю і розчарування: я невдаха. Я ненормальна. Вона приміряла на себе критичний образ, як миле, нове пальто, потік гніву, який вона демонструвала для невидимого журі. Вона хотіла знати, з ким я увірвалась до будинку Дютонів.
— Джуді бачила ще двоє дівчат з тобою, — сказала вона. — Можливо, троє. Хто вони?
— Ніхто, — я дотримувалась суворого мовчання, як партизан, сповнена почесних почуттів. Перш ніж вони з Донною зникли, я спробувала передати миттєвий сигнал: «Я візьму все на себе». Їй не варто було хвилюватись. Я розуміла, чому вони покинули мене. — Там була лише я, — сказала я.
Від гніву вона перекручувала слова.
— Ти не можеш залишатись у цьому будинку і лити потоком брехню.
Я бачила, наскільки збентежена вона була через цю нову складну ситуацію. Її донька ніколи раніше не була проблемою, завжди йшла по життю, не чинячи опору, така ж охайна і самостійна, як рибка, що сама прибирає свій акваріум. Тож чому вона мала чекати чогось іншого чи навіть готуватися до такої ймовірності?