Навіть після того, що сталося з Клодом, я не боялася їхати автостопом. Клод був усього лише безвинним поплавком у куточку мого сприйняття, що мирно дрейфувало до порожнього місця. Том був шостим, до кого я звернулася, відвівши плечі, занурився до свого автомобіля. Його, здавалось, тішило моє прохання поїхати з ним, неначе це було приводом, щоб я була поруч з ним. Він поспішно змів крихти з пасажирського сидіння, у тиші чулося, як вони сипалися на підлогу.
— Могло бути чистіше, — сказав він вибачливо, неначе я могла бути прискіпливою.
Том їхав на своєму маленькому японському автомобілі, оглядаючись через плече, перш ніж змінити смугу. Його картата сорочка була витерта на ліктях, але чиста й охайна, мене вразили його по-дитячому тонкі зап’ястя. Він відвіз мене аж до самого ранчо, однак це зайняло близько години часу, щоб доїхати з Берклі.
Він твердив, що провідував друзів з молодшого коледжу в Санта-Росі, проте брехун з нього був ніякий: я бачила, як рожевіла його шия. Він був увічливий студент із Берклі. Слухач підготовчих курсів при медичному коледжі, однак йому теж подобалися соціологія та історія.
— ЛБДж, — сказав він. — Зараз президентом.
Він був з великої сім’ї, як я зрозуміла, мав собаку Сістер і надто багато хатніх обов’язків: він проходив підготовчі літні курси. Він запитав, який у мене профільний предмет. Його помилка пожвавила мене — він, мабуть, подумав, що мені щонайменше вісімнадцять.
— Я не вчуся в коледжі, — сказала. Я хотіла пояснити, що ще не закінчила середньої школи, але Том миттєво почав захищатися.
— Я думав про це теж, — сказав він, — вибути, але хочу закінчити літні курси. Вони вже оплачені. Точніше, я не хотів би, але… — він замовк. Дивився на мене, аж доки я не зрозуміла, що він чекає на мою поблажливість.
— Буває, — сказала я, і цього, здавалось, було досить.
Він прокашлявся.
— То ти працюєш чи як? Якщо ти не вчишся? — сказав він. — Ой, можливо, це грубе питання. Ти не мусиш відповідати.
Я знизала плечима, імітуючи невимушеність. Хоч, можливо, я і почувалася невимушено під час цієї поїздки, неначе моє перебування у світі могло бути безперешкодним. Те, як просто я могла йти назустріч своїм потребам. Розмовляти з незнайомцями, діяти відповідно до ситуацій.
— Місце, куди я зараз їду, — я живу там, — сказала я. — Це велике угруповання. Ми піклуємося одне про одного.
Його погляд був зосереджений на дорозі, але він уважно слухав, коли я розповідала про ранчо. Про смішний старий будинок, про дітей. Водопровідно-каналізаційну систему, яку Ґай провів у дворі, безладно заплутані труби.
— Це схоже на «Міжнародний дім», — сказав він. — Я живу в такому. Нас п’ятнадцятеро. У холі є дошка, де розписано, коли чия черга які обов’язки виконувати.
— Так, можливо, — сказала я, хоч знала, що ранчо не має нічого схожого з «Міжнародним домом», де основними філософськими принципами є суперечки, хто залишив немитим посуд після вечері, де дівчина з Польщі щипає чорний хліб і плаче через розлуку з хлопцем.
— Хто господар цього дому? — запитав він. — Це щось на кшталт центру чи як?
Було дивно пояснювати комусь про Рассела, нагадувати, що є цілі світи, у яких Рассел чи Сюзен не фігурували.
— Він планує випустити свій альбом до Різдва, мабуть, — сказала я.
Я безупинно говорила про ранчо, про Рассела. З легкістю згадувала ім’я Мітча, як Донна того дня в автобусі, обдумано і ретельно розповідала про нього. Що ближче ми під’їжджали, то більше я хвилювалася. Як коні, що, забувши про свого наїзника, мчать стрілою після довгого застою у стійлі.
— Звучить мило, — сказав Том. Я могла сказати, що мої розповіді зачепили його, його риси обличчя виражали мрійливе захоплення. Він був заворожений, неначе казкою перед сном про інші світи.
— Ти міг би залишитися там на деякий час, — сказала я. — Якщо хочеш.
Том пожвавився від такої пропозиції, вдячність робила його сором’язливим.
— Лише, якщо я не буду тягарем, — сказав він, рум’янець згущувався на його щоках.
Я уявляла, як Сюзен та інші зрадіють, що я привела новенького. Розширення рядів, давні хитрощі. Широколиций прихильник, що возз’єднає свій голос з нашими і поповнить наші продовольчі запаси. Також було ще дещо, що я хотіла розбавити: напружена і приємна тиша в автомобілі, затхла спека здіймала випари від шкіри. Моє деформоване відображення у дзеркалах заднього виду, так, що я могла вловити лише стан свого волосся, веснянкувату шкіру плеча. Я набувала дівочих форм. Автомобіль переїхав через міст, минув завісу смороду від звалища. Мені було видно відрізок іншого віддаленого шосе біля води і болотисту поверхню, яка різко опускалася в долину, ранчо, що ховалося серед тих пагорбів.