Сюзен була стривожена увесь наступний день. Поринала у власні думки, обличчя її виражало нетерпіння, вона постійно пошепки обмінювалася думками з Ґаєм. Я ревнувала, була доведена до розпачу, що не могла конкурувати з тією часточкою її, яка віддавалася Расселу. Вона закрилась, і я була далеким інтересом.
Я приховувала своє збентеження, прагнучи підбадьорливих пояснень, але коли усміхалася до неї, вона кліпала з віддаленим пізнанням, неначе я була незнайомкою, що повертала забуту нею записну книжку. Я і далі помічала застиглий погляд в її очах, зловісний вигляд її внутрішніх перемін. Згодом я зрозумію, що це була підготовка.
На вечерю була якась підігріта квасоля, що мала алюмінієвий присмак від скребків по підпаленій каструлі. Прокислий шоколадний торт з пекарні з морозним інієм. Вони хотіли їсти всередині, тож ми сиділи на потрісканій підлозі, тарілки схилилися в нас на колінах. Це змушувало згорбитися, як печерна людина, — здавалось, ніхто не їв надто багато. Сюзен притисла палець до торту і роздивлялась його крихти. Їхні погляди, що пересікалися через усю кімнату, спалахували пригніченою таємничістю, конспірацією вечірки-сюрпризу. Донна передала Сюзен ганчірку, надаючи тому якогось значення. Я нічого не розуміла, це була жалюгідна плутанина, від якої я залишалася сліпою і нетерплячою.
Я змушувала себе заговорити зі Сюзен, але, відвівши погляд від огидного вмісту своєї тарілки, я побачила, що вона вже встала, їхні рухи передавали інформацію, незрозумілу для мене.
Вони кудись збиралися, я зрозуміла це, коли наздогнала її, йдучи слідом, за світлом її ліхтарика. Похитування, заціпеніння відчаю: Сюзен збиралася мене лишити.
— Дозвольте мені теж поїхати, — сказала я, намагаючись не відставати, йдучи слідом і протоптуючи стежку в траві.
Я не бачила обличчя Сюзен.
—Їхати куди? — запитала вона рівним голосом.
— Будь-куди, туди, куди й ви, — сказала я. — Я знаю, ви кудись збираєтеся.
З’явилися нотки роздратування:
— Рассел не казав, щоб ти їхала.
— Але я хочу, — мовила я. — Будь ласка.
Сюзен не сказала «так». Але вона достатньо вповільнилася, що я могла йти з нею в ногу, рішучою, незнайомою мені ходою.
— Тобі треба переодягнутися, — сказала Сюзен.
Я глянула вниз, намагаючись зрозуміти, що викликало в ній відразу: мої джинсові шорти, довга сорочка.
— У темний одяг, — сказала вона.
Ця поїздка на автомобілі була така ж замовчувана і неправдоподібна, як затяжна хвороба.
Ґай за кермом, Гелен і Донна поруч з ним. Сюзен сіла на заднє сидіння, пильно дивилась у вікно, а я сиділа просто біля неї. Опускалася глибока і темна ніч, автомобіль їхав під вуличними ліхтарями. Їхнє світло сірчаного кольору пропливало обличчям Сюзен, усіх охопило заціпеніння. Іноді мені здається, що я ніколи не покидала машини. Що я завжди була там.
Рассел залишився на ранчо тієї ночі. Але мені це навіть не видалося дивним. Сюзен та інші були його поплічниками, вирушили у світ — так завжди було. Ґай, неначе його секундант на дуелі, Сюзен, Гелен і Донна не вагалися. Рус теж мала їхати, але не поїхала — вона заявляла згодом, що в неї було погане передчуття, тож вона залишилася, але я не знаю, чи це була правда. Чи Рассел затримав її, оцінивши її непіддатливу моральність, що могло скувати її в реальному світі? Рус із Ніко, своєю дитиною. Рус, яка справді стала головним свідком проти інших, говорила, стоячи в білій сукні, з волоссям, розділеним посередині.
Я не знаю, чи Сюзен сказала Расселу, що я їду — ніхто ніколи не дасть відповіді на це питання.
В автомобілі було увімкнене радіо, грали сміховинні іноземні саундтреки про життя інших народів. Інших людей, які готувалися до сну, матерів, які вигортали в сміття недоїдки курки після вечері. Гелен торохтіла про кита, якого викинуло на берег в Пісмо, і як ми думаємо, чи правда, що це знак, що скоро буде велика катастрофа? Тоді підвелася на коліна, неначе ця ідея захопила її.
— Нам треба буде з’їздити в пустелю, — сказала вона. Ніхто не клюнув на її приманку: в автомобілі панувала тиша. Донна щось бурмотіла, а Гелен стисла зуби.
— Можеш відчинити вікно? — сказала Сюзен.
— Мені холодно, — нила Гелен, як дитина.
— Ну-бо! — сказала Сюзен, б’ючи по спинці сидіння. — Я тут, чорт забирай, уже плавлюся.
Гелен опустила скло, і автомобіль наповнило повітря з відтінком вихлопних газів. Солоністю близького океану.
І я була там, серед них. Рассел змінився, усе стало похмурим, але я була із Сюзен. Її присутність заспокоювала будь-які хвилювання. Як дитина, яка вірить, що якщо її мати не спить у нічний час, то цим проганяє монстрів. Дитина, яка не може навіть подумати, що її мати теж налякана. Мати, яка розуміє, що в обмін вона більше нічого не може запропонувати, окрім як своє слабке тіло.