— Так, здається, є кілька штук.
— Добре. Зайди відразу ж на «Ґуґл плей», завантаж собі програму «Редфон» і програму «Тріма» для есемесок. Нам потрібен надійний зв’язок.
— Окей.
— І, якщо ти не такий ідіот, як я думаю, ім’я людини, що допомагатиме тобі, має залишатися в таємниці. Непевних людей мені не треба.
— Звісно.
— І ще…
— Так?
— Телефоном користуйся тільки в разі крайньої потреби. Усі інші розмови ми вестимемо через спеціальний зашифрований канал зв’язку в твоєму комп’ютері. Тож, я хочу, щоб ти або хтось не з заплішених дурнів зайшов на www.pgpi.org і завантажив для твоїх листів шифрувальну програму. Мені треба, щоб ви зробили це негайно, а тоді знайшли для мене й хлопчика надійне місце, не пов’язане з тобою чи з «Міленіумом», і надіслали мені адресу зашифрованим мейлом.
— Тримати хлопчика в безпеці не твоя робота, Лісбет.
— Поліції я не довіряю.
— Тоді ти мусиш знайти когось іншого, кому довіряєш. Хлопчик — аутист, і він має особливі потреби. Я не думаю, що тобі слід брати за нього відповідальність, надто коли ти поранена…
— Ти й далі плестимеш дурниці чи все ж допомагатимеш мені?
— Звісно, я допомагатиму.
— От і добре. Перевір «Скриньку Лісбет» за п’ять хвилин. Я дам туди більше інформації. Потім усе зітри.
— Лісбет, послухай, тобі треба в лікарню. Ти потребуєш лікування. Я чую з твого голосу…
Саландер поклала трубку, махнула хлопцеві, що й досі стояв на автобусній зупинці, дістала свій ноутбук, через мобільний телефон прошилася в Блумквістів комп’ютер і написала інструкції, як слід завантажувати й установлювати шифрувальну програму.
Потім вона наказала хлопцеві відвезти її на майдан Мосебакке. Це було ризиковано, але іншої ради Лісбет не мала. Місто за вікном усе більше поринало в туман.
Мікаел подумки вилаявся. Він стояв на Свеавеґені біля мертвого тіла й огорожі, яку щойно встановила місцева поліція. З моменту першого дзвінка Блумквіст не мав ні хвилини спокою. Він відразу кинувся в таксі й дорогою зробив усе можливе, щоб хлопчик і директор не вийшли на вулицю.
Проте йому вдалося додзвонитися тільки до працівниці медцентру «Одін» на ім’я Бірґітта Ліндґрен, що, вибігши до входу, побачила лише, як її колега падає біля дверей зі смертельною раною в голові. Коли за десять хвилин під’їхав Мікаел, Бірґітта була сама не своя, однак вони разом з іншою жінкою на ім’я Улріка Франсен, яка о тій порі прямувала до видавництва «Алберт Бонніерс ферлаґ», розташованого неподалік «Одіну», зуміли досить чітко описати події.
Ось чому ще до дзвінка Саландер Блумквіст знав, що вона врятувала Авґустові Балдеру життя. Мікаел зрозумів: Лісбет із хлопчиком їдуть у машині і її водій — зважаючи на те, що в нього стріляли — навряд чи в захваті від ідеї їм допомагати. А головне — Блумквіст бачив плями крові на тротуарі й бруківці. І хоч після розмови йому трохи полегшало, але він усе ще був дуже схвильований. Голос Лісбет звучав знесилено, та вона твердо стояла на своєму. І це його не дивувало.
Попри стріляну рану, Саландер хотіла заховати хлопчика сама, що, з огляду на її минуле, можна було зрозуміти. Проте чи варто йому або журналові брати в цьому участь? Хоч як героїчно повелася вона на Свеавеґені, а з суто юридичного боку її вчинок однаково слід уважати за викрадення. Допомогти їй тут Мікаел не міг. Він і так мав уже купу проблем з медіями й прокурором.
Але йшлося про Лісбет, і він їй пообіцяв. Авжеж, він допоможе їй, навіть якщо Еріка сказиться й трапиться ще бозна-що. Тому, вдихнувши глибше, Блумквіст дістав телефон, одначе набрати номер не встиг. Позаду пролунав знайомий голос: то кричав Ян Бубланський. Комісар поспішав тротуаром і мав такий вигляд, ніби от-от у нього станеться нервовий зрив. Обіч нього йшли інспекторка кримінальної поліції Соня Мудіґ і високий дужий чоловік років п’ятдесяти — очевидно, професор, якого згадувала в телефонній розмові Лісбет.
— Де хлопчик? — тяжко дихаючи, запитав Бубланський.
— Рятуючи, його вивезли в північному напрямку великим червоним автомобілем «вольво».
— І хто ж?
— Я розкажу все, що мені відомо, — сказав Мікаел, не відразу зміркувавши, що саме слід розповісти. — Та спершу я маю зателефонувати.
— О ні, спершу ти поговориш з нами. Ми повинні оголосити їх у державний розшук.
— Поговоріть он з тією пані. Її звуть Улріка Франсен. Вона знає більше за мене. Вона бачила, як усе відбувалось, і навіть може описати злочинця. Я приїхав, коли все скінчилося.