— Вона не хоче. Вона прагне за всяку ціну відборонити хлопчика.
— Щоб він зміг спокійно малювати вбивцю?
— Так.
— Це дуже велика відповідальність, Мікаеле, і занадто великий ризик. Якщо з ними щось станеться, то нас звинуватять — і це знищить журнал. Захист свідків — не наша робота. Цим має опікуватися поліція. Подумай лишень, скільки юридичних та психологічних проблем можуть спричинити ті малюнки. Ні, має бути інший вихід.
— Можливо. Якби ми мали справу з кимось іншим, а не з Лісбет Саландер.
— Знаєш, мене іноді так злить, що ти за неї весь час заступаєшся…
— Я просто намагаюся лишатись реалістом. Влада зрадила малого Авґуста Балдера, наразивши його на смертельну небезпеку, і я знаю, що Лісбет це страшенно дратує.
— Гадаєш, ми мусимо з цим миритися?
— Іншої ради немає. Вона десь там божеволіє й не знає, куди податися.
— Тоді відвези їх у Сандгамн.
— Ми з Лісбет занадто тісно пов’язані. Тільки-но з’ясується, що це вона, всі мої адреси відразу почнуть перевіряти.
— Окей, тоді…
— Що?
— Я щось знайду.
Їй самій ледь вірилося, що вона це промовила. Але з Мікаелом завжди так: коли він просив, вона не могла відмовити. Бо знала: він теж зробив би для неї будь-що.
— Чудово, Ріккі. Де?
Вона спробувала щось вигадати, проте на думку нічого не спадало, жодного імені.
— Треба добряче подумати, — сказала Еріка.
— Думай, однак роби це швидше, а потім скажи адресу і як туди дістатися Андреєві. Він знає, як діяти далі.
Еріка відчула, що їй треба вийти на свіже повітря, тому спустилася на Гетґатан і рушила в напрямку майдану Медборґарплатсен. У своїй голові вона прокручувала одне ім’я за другим, і жодне не здавалося їй надійним. На кін поставлено дуже багато, і вона знаходила вади в усіх, про кого думала, а коли й не знаходила, то не хотіла наражати людей на небезпеку чи турбувати їх таким питанням — можливо, через те, що їй самій весь час не давали спокою. З другого боку… Ідеться ж про маленького хлопчика. Його намагалися вбити, і вона пообіцяла. Вона мусить щось вигадати.
Удалині завила сирена поліційної машини, і Еріка зирнула в бік парку, станції метро й мечеті, що височіла на пагорбі.
Повз неї пройшов молодий чоловік, потайки тасуючи якісь папери, аж тут їй сяйнула думка — Ґабрієлла Ґране. Спершу вона зчудувалася. Ґабрієлла не була її близькою подругою, до того ж працювала в такому місці, де нема звичаю нехтувати закон. Отже, ідея ідіотська. Навіть просто розглядаючи Ерічину пропозицію, Ґабрієлла ризикувала б утратити роботу, а втім… Еріка не могла викинути цього з голови.
Ґабрієлла була не лише винятково добра, але й відповідальна. Еріка згадала, як того літа, десь далеко за північ чи, може, навіть на світанку, після свята раків, вони обидві сиділи в гамаку на невеличкій відкритій терасі Ґабрієллиного літнього будиночка на острові Інґаре й дивилися в прогалини між дерев на воду.
«Сюди б я прибігла, якби за мною гналися гієни», — сказала тоді Еріка, сама не тямлячи, яких гієн мала на увазі. Вона, либонь, просто почувалася втомленою й незахищеною на роботі, а той домок видався їй ідеальним пристанищем.
Він стояв на невисокій горі й був зусібіч захищений від стороннього ока деревами та схилом. Еріка добре пам’ятала, як Ґабрієлла сказала: «Якщо гієни гнатимуться за тобою, ласкаво прошу сюди, Еріко».
Можливо, це буде занадто нескромно, але попросити про допомогу все ж варто. Переглянувши список своїх контактів, Еріка повернулась у редакцію й зателефонувала Ґабрієллі за допомогою шифрувальної програми «Редфон», яку Андрей установив і їй.
Розділ 18
Ґабрієлла Ґране якраз бігла на термінову нараду з Геленою Крафт і робочою групою СЕПО, де мали обговорити інцидент на Свеавеґені, аж тут у неї задзижчав особистий мобільний телефон. І, хоч її переповнювала лють, а може, саме тому, вона швидко відповіла:
— Слухаю.
— Це Еріка.
— Привіт. Я зараз не можу розмовляти. Поговорімо пізніше.
— Я тільки… — повела та.
Але Ґабрієлла вже поклала трубку. Часу на розмови з друзями не було. Вона зайшла в залу для нарад з таким обличчям, ніби збиралася розпочати невелику війну. Стався витік основної інформації, вбито вже другу людину, ще одну, очевидно, тяжко поранено, і Ґабрієллі більше ніж будь-коли захотілося послати всіх присутніх під три чорти. Вони так легковажили все, палко прагнучи дістати нову інформацію, що втратили голови. Півхвилини Ґабрієлла не чула ні слова з того, що сказали в залі. Вона просто сиділа й злилась. А тоді раптом насторожила вуха.