Авґуст почувався недобре — це не викликало жодного сумніву. На шиї в нього палали червоні плями, кулаки були стиснуті. Лісбет Саландер, сидячи поруч з ним за круглим кухонним столом на Інґаре й працюючи над своїм шифром, злякалася, що в нього от-от може статися якийсь напад. Але Авґуст лише схопив паличку чорної крейди.
Тієї самої миті порив вітру затрусив великими шибками навпроти них, і хлопчик, завагавшись, почав водити лівою рукою по столу. А потім він почав малювати: лінію там, лінію тут і кілька маленьких кіл. «Гудзики», — подумала Лісбет. Потім на папері з’явилася рука, деталі підборіддя й розстебнута на грудях сорочка. Усе відбувалося швидко, і помалу спина й плечі хлопчика розслабилися, немов болючий пухир лопнув і рана почала загоюватись.
Його очі випромінювали страдницьке світло, і подеколи він аж здригався. Проте щось усередині в хлопчика таки відпустило. Він узяв іншу паличку крейди й заходився малювати дубову підлогу, а на ній — розкидані шматочки пазла, які, можливо, мали скластись у розкішне нічне місто з безліччю вогнів. Та вже тоді було зрозуміло, що цей малюнок не буде добрим.
З’ясувалося, що рука й розстебнута на грудях сорочка належать здоровому чоловікові з випнутим животом. Він стояв, зігнувшись, мов складаний ніж, і бив маленьку фігурку на підлозі — людину, якої не було на малюнку з тієї простої причини, що вона спостерігала за всім і сама ж приймала удари. Сцена, без сумніву, була огидна.
Однак до вбивства вона, здається, не стосувалася, хоч теж викривала злочинця. У самісінькому центрі малюнка проступало розлючене спітніле обличчя, в якому була вловлена кожна глибока зморшка. Саландер упізнала його, дарма що не дуже часто дивилася телевізор чи ходила в кіно. Але вона зрозуміла, що то актор Лассе Вестман — чоловік Авґустової матері. Лісбет нахилилася до хлопчика і зі священним гнівом, що змушував її тремтіти, промовила:
— Ми ніколи більше не дозволимо йому таке чинити! Ніколи!
Розділ 21
Побачивши, як довготелеса постать командера Джонні Інґрема наближається до Нідгемового робочого стола, Алона Касалес відразу зрозуміла: тут щось не так. Його нерішучість свідчила про те, що новини були погані.
Джонні завжди встромляв ножа в спину з єхидною посмішкою на обличчі, але з Едом-Архімедом усе було інакше. Навіть найвище керівництво побоювалось Нідгема: він нацьковував усіх собак на того, хто насмілювався вступати з ним у суперечку. Джонні не любив скандалів і ще більше не терпів приниження, та саме це чекатиме на нього, якщо він заведе з Едом сварку. Отож Джонні мусив скидатися на здутий м’яч.
Нідгем був зухвалий і запальний, тоді як Інґрема всі вважали за рафінованого аристократика з довгими ногами й показними манерами. Джонні був значний можновладець і мав величезний вплив у всіх колах — і у Вашингтоні, і в бізнесовому світі. В ієрархії керівництва чоловік стояв відразу за шефом АНБ Чарлзом О’Коннором. Він часто всміхався й неперевершено роздавав компліменти, проте його усмішка ніколи не досягала очей. Його боялись, як нікого іншого.
Інґрем мав важелі впливу на людей і, між іншим, відповідав за моніторинг стратегічних технологій, або, висловлюючись цинічніше, за промислове шпигунство, тобто за той підрозділ АНБ, який в умовах глобальної конкуренції допомагає промисловості США утримувати лідерство на світовому ринку ультрасучасних технологій.
Однак тепер, стоячи перед Едом у своєму дорогому костюмі, Джонні, здавалось, увесь зіщулився. Навіть сидячи за тридцять метрів від них, Алона достеменно знала, що зараз станеться: Ед от-от вибухне. Його бліде змучене обличчя почало червоніти. Раптом схопившись на ноги, з перекошеною спиною й випнутим пузом, він лютим голосом загорланив:
— Ти підлий вилупок!
Ніхто, крім Еда, не наважився б назвати Джонні Інґрема підлим вилупком. Саме за це Алона й любила його.
Авґуст почав новий малюнок.
Малий швидко провів кілька ліній. Він тиснув на папір так сильно, що кінчик палички чорної крейди розкришився. Як і минулого разу, хлопчик малював розрізненими шматочками — одна деталь тут, друга там. Зрештою, це складалось у цілісну картину. Кімната на малюнку була та сама, але пазл на підлозі лежав уже інший, простіший — червона спортивна машина, що летіла вперед, і натовп глядачів на трибунах. Тепер над пазлом стояв уже не один чоловік, а двоє.
Одним з них знову був Лассе Вестман, одягнений у футболку та шорти, з налитими кров’ю, примруженими очима. Він здавався п’яним і ледь тримався на ногах, проте його все одно розбирала лють. З його рота текла слина. І все ж він був не найстрашнішою постаттю на малюнку. Там височів і другий чоловік, з водявими очима, сповненими відвертого садизму. Неголений і також п’яний, з тонкими малопомітними губами, він теж, судячи з усього, частував Авґуста стусанами. І хоч самого хлопчика, як і раніше, на малюнку видно не було, та від цього його присутність відчувалася ще більше.