— Хто цей інший? — запитала Саландер.
Авґуст не відповів, однак його плечі затремтіли, а ноги під столом сплелися в тугий вузол.
— Хто цей інший? — повторила Лісбет з більшим притиском.
Авґуст вивів на малюнку нерівним дитячим почерком:
Руґер — це нічого не сказало Саландер.
За кілька годин у Форт-Міді, коли його хлопці-гакери, прибравши за собою, розповзлися по домівках, Ед підійшов до Алони. Дивна річ, але він більше зовсім не здавався сердитим чи засмученим. Скоріше, самовдоволено сяяв, і навіть у спині йому ніби трохи попустило. У руках Ед тримав свій ноутбук. Одна шлейка звисала в нього з плеча.
— Гей, старий, — промовила Алона, — скажи мені, що відбувається?
— Мені дали відпустку, — відповів Ед. — Їду в Стокгольм.
— Теж мені, вибрав місце. Хіба там не холодно в таку пору року?
— Здається, справжня холоднеча.
— Насправді ж ти їдеш туди не у відпустку?
— Між нами кажучи, ні.
— Тепер мені ще цікавіше.
— Джонні Інґрем наказав нам зупинити розслідування. Гакера треба залишити гуляти на волі, а нам слід удовольнитися тим, що ми заткнемо кілька дірок у системі безпеки. Тоді це все опиниться під сукном.
— Як Інґрем, хай йому чорт, може таке наказувати?!
— Вони не хочуть, як він сказав, розбудити сонного звіра й наразитися на скандал, що вибухне, коли відомості про атаку на нас просочаться у світ. Якщо стане відомо, що нас гакнули, це матиме руйнівні наслідки, не кажучи вже про зловтіху. Полетять голови, і найперше — моя.
— То він погрожував тобі?
— Погрожував, зараза, не лише публічним приниженням, а й судом.
— Але ти, бачу, не надто цим журишся.
— Я збираюся його розчавити.
— Як? У цього гламурного хлопчика повсюди потужні зв’язки.
— Я теж декого знаю. Крім того, не тільки Інґрем тримає людей на гачку. Цей клятий гакер був такий люб’язний, що з’єднав наші комп’ютери й продемонстрував нам дещо з нашої власної брудної білизни.
— У цьому є трохи іронії, згоден?
— Ще б пак! Щоб викрити одного мерзотника, потрібен другий. Спершу це навіть не здавалося таким примітним на тлі того, що ми тут узагалі робимо. Але потім, коли ми почали вивчати докладніше…
— Так?
— Виявилося, що це просто динаміт.
— У якому розумінні?
— Найближчі Інґремові колеги не тільки збирають інформацію про таємниці підприємств, щоб допомагати нашим власним великим компаніям. Вони іноді її ще й дорого продають, і ці грошенята, Алоно, не завжди потрапляють у скарбницю організації…
— А осідають у їхніх кишенях.
— Саме так. І я маю вже досить доказів, щоб запроторити за грати Джоакіма Барклі й Браяна Еббота.
— О Господи!
— На жаль, з Інґремом справа йде трохи складніше. Я переконаний, що він мозок усіх цих махінацій. Інакше нічого не складається. Але неспростовних доказів поки що немає. Це мене дратує й робить усю операцію ризикованою. Та завжди є шанс. Цілком можливо, що на Інґрема є щось у тому файлі, який скопіював гакер. Однак той файл годі зламати — там безнадійний клятий шифр RSА.
— Що ж ти збираєтеся робити?
— Затягти сітку. Показати всім і кожному, що їхні власні працівники у змові зі злочинними організаціями.
— Такими, як «Павуки»?
— Такими, як «Павуки» і багато інших. Я б навіть не здивувався, якби з’ясувалося, що вони причетні до вбивства твого професора в Стокгольмі. Вони явно були зацікавлені в його смерті.
— Ти жартуєш.
— Анітрохи. Твій професор, до речі, мав інформацію, яка могла б їх докінчити.
— Прокляття! І тепер ти збираєшся поїхати в Стокгольм як приватний детектив і все розвідати?
— Не як приватний детектив, Алоно. Я матиму надійне прикриття і, поки буду там, знайду нашу гакерку й дам їй такого прочухана, що вона ледь зможе триматися на ногах.
— Стривай, Еде, ти сказав «вона»?
— Я сказав «вона», подруго. Вона!
Авґустові малюнки повернули Лісбет у минуле. Дівчина згадала, як уперше почула ритмічний і безжальний скрип матраца.