Звісно, те, що вдавалося близнятам, і те, що прагнула створити Лісбет, — різні речі. Однак їй подумалося, що якась схожість усе-таки є, і вона вирішила спробувати, хоча в успіх майже не вірила. Тому Саландер знову взялася до зашифрованого файлу АНБ і власної програми для факторизації за допомогою еліптичних кривих, а тоді повернулася до Авґуста. Той відповів розгойдуванням тіла взад і вперед.
— Прості числа. Ти любиш прості числа, — сказала вона.
Авґуст, навіть не глянувши на неї, розгойдувався собі далі.
— Мені вони теж подобаються. Але тепер мене найбільше цікавить одна річ. Вона зветься факторизацією. Ти знаєш, що це таке?
Авґуст, усе ще розгойдуючись, утупився в стіл і, здавалося, нічогісінько не розумів.
— Факторизація — це коли ми записуємо число як добуток простих чисел. Під добутком я маю на увазі результат множення. Ти стежиш за моєю думкою?
В Авґуста не здригнувся жоден м’яз на обличчі, і Лісбет задумалася, чи не час їй просто заткнутися.
— Згідно з фундаментальними принципами арифметики, кожне ціле число можна унікальним чином факторизувати, і це досить захопливо. Таке ціле число, як 24, ми можемо дістати різними способами, наприклад, помноживши 12 на 2, або 3 на 8, або 4 на 6. Проте є тільки один спосіб факторизувати його: 2 х 2 х 2 х 3. Ти слухаєш? Усі числа мають унікальну факторизацію. Проблема полягає в тому, що множити прості й діставати великі цілі числа легко. Але майже безнадійно йти зворотним шляхом — від відповіді назад до простих чисел, і одна дуже погана людина скористалася з цього, засекретивши повідомлення. Розумієш? Це трохи скидається на змішування напоїв: змішати легко, а знову розділити куди важче.
Авґуст не відповів ні кивком, ні словом, одначе розгойдуватися перестав.
— Подивімося, чи добре ти факторизуєш цілі числа, Авґусте. Гаразд?
Авґуст не ворушився.
— Я вважатиму це за згоду. Почнімо з числа 456.
Погляд у хлопчика став порожнім та відсутнім, і Лісбет більше, ніж будь-коли, впевнилася, що її ідея нісенітна.
Надворі було морозяно й вітряно. Однак Мікаел подумав, що холод навіть пішов йому на користь — він трохи збадьорився. Людей довкола було небагато. Блумквіст думав про свою дочку Перніллу і її бажання писати «по-справжньому». І, певна річ, про Лісбет та хлопчика. Що вони тепер роблять?
Піднімаючись на Горнсґатспуккелн, він трохи задивився на виставлену у вітрині картину, яка зображала веселих, безжурних людей на коктейльній вечірці, і тут йому подумалося (хоч, певно, помилково), що сам він востаннє безтурботно стояв з келихом у руці цілу вічність тому. Його потягло кудись удалечінь. Потім він здригнувся, охоплений несподіваним відчуттям, ніби його хтось переслідує. Але, обернувшись, Мікаел зрозумів, що стривожився даремно — мабуть, під впливом того всього, що йому довелось пережити останніми днями.
Перед ним стояла лише чарівна жінка в яскраво-червоному пальті, з розпущеним русявим волоссям. Вона трохи невпевнено йому всміхалась, і він злегка усміхнувся у відповідь, уже збираючись іти далі. Проте його погляд затримався на ній довше. Мікаел немовби сподівався, що ця жінка от-от перетвориться на щось інакше, буденніше.
Натомість з кожною секундою вона ставала щораз сліпучішою, майже як королівська особа, як велика зірка, що випадково забрела до звичайних людей. Правду кажучи, в першу мить подиву Блумквіст навряд чи зміг би її описати або відзначити бодай якусь дрібну відмінну деталь її зовнішності. Вона видавалась йому певним кліше, втіленням чогось розкішного з модного журналу.
— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитав він.
— Ні-ні, — відповіла вона, ніби ніяковіючи, і її невпевненість не могла не причарувати.
Про таку жінку не подумаєш, що вона сором’язлива. Судячи з зовнішності, вона мала б володіти всім світом.
— Ну, тоді гарного вечора, — промовив він і відвернувся, але вона зупинила його нервовим кахиканням.
— Ви часом не Мікаел Блумквіст? — ще невпевненіше спитала жінка, дивлячись на тротуар.
— Так, це я, — шанобливо всміхнувся він, як ніколи й нікому не всміхався.
— Я тільки хотіла сказати, що завжди захоплювалася вами, — сказала вона, неквапом піднявши голову й глянувши на нього темними очима.
— Мені дуже приємно. Правда, я давно нічого путнього не писав. А хто ви?
— Мене звуть Ребека Свенссон, — відповіла вона. — Я живу в Швейцарії.
— А тепер приїхали додому в гості?
— Зовсім ненадовго, на жаль. Сумую за Швецією. Бракує навіть стокгольмського листопада.