— Тоді все зайшло дуже далеко.
— Ха, але ж з ностальгією так і буває.
— Що ви маєте на увазі?
— Що людині бракує навіть поганого.
— Це правда.
— Хоч знаєте, як я від цього лікуюся? Стежу за шведською пресою. Думаю, за останні роки я не пропустила жодної статті в «Міленіумі», — сказала вона.
Тут Блумквіст знову подивився на неї й зауважив, що все її вбрання, від чорних туфель на високих підборах до синьої картатої кашмірової шалі, — дороге й ексклюзивне.
Ребека Свенссон була мало схожа на типову читачку «Міленіуму». Проте він не мав упереджень навіть до багатих шведів, що живуть за кордоном.
— Ви там працюєте? — запитав він.
— Я вдова.
— Розумію.
— Іноді мені стає нестерпно нудно. Ви кудись прямували?
— Я збирався випити й поїсти, — відповів він, відразу пошкодувавши про сказане, бо це прозвучало заклично й цілком прогнозовано.
Але принаймні то була правда.
— Можна я приєднаюся до вас? — запитала Ребека.
— Було б добре, — відказав Мікаел дещо невпевнено.
І тут вона швидко торкнулася його руки — ненавмисно. В усякому разі Блумквістові хотілося в це вірити. Жінка, як і раніше, видавалася сором’язливою. Вони повільно рушили вгору Горнсґатспуккелном повз низку галерей.
— Як приємно пройтися тут з вами! — промовила Ребека.
— Це трохи несподівано.
— Не зовсім так, як я передбачала, прокинувшись сьогодні вранці.
— А що ви передбачали?
— Що буде так само нудно, як зазвичай.
— Не знаю, чи весело буде вам зі мною. Я заглиблений в одну історію.
— Ви занадто багато працюєте?
— Можливо.
— Тоді вам потрібна маленька перерва, — сказала вона, чарівно й багатонадійно всміхнувшись.
Цієї миті щось у Ребеці видалося Мікаелові знайомим, ніби він уже бачив цю усмішку — тільки інакше, в якомусь кривому дзеркалі.
— Ми раніше зустрічалися? — запитав він.
— Не думаю. Якщо не брати до уваги того, що я, певна річ, тисячі разів бачила вас на фотографіях і телеекрані.
— І ви ніколи не жили в Стокгольмі?
— Тільки в дитинстві, зовсім маленькою.
— А де ви тоді жили?
Ребека непевно вказала рукою вздовж Горнсґатану.
— Чудові були часи, — сказала вона. — Наш батько дбав про нас. Я часто думаю про нього. Сумую за ним.
— Його вже нема серед живих?
— Він помер занадто молодим.
— Дуже шкода.
— Так. А куди ми прямуємо?
— Ну-у-у… Тут трохи далі, на Беллмансґатані, є пивниця «Бішопс армс», — відповів Блумквіст. — Я знайомий з її власником. Досить приємний заклад.
— Не сумніваюся…
Її обличчя знову набуло збентеженого, сором’язливого виразу, а рука ще раз торкнулась його пальців — і тепер він уже не був такий упевнений, що випадково.
— Може, це недосить вишукано?
— О, я впевнена, що то гарний заклад, — винувато сказала вона. — Але в пабах я часто відчуваю, що на мене витріщаються. Я зустрічала там багато виродків.
— Можу собі уявити.
— Ви не хотіли б?..
— Що?
Вона знову спустила очі долу й почервоніла. Спочатку Мікаел подумав, що помилився. Дорослі люди звичайно не червоніють? Проте Ребека Свенссон зі Швейцарії, з виглядом мільйонів на сім доларів, справді почервоніла, наче маленька школярка.
— Ви не хотіли б натомість запросити мене до себе додому на кілька келихів вина? — спитала вона. — Це було б приємніше.
— Ну…
Мікаел вагався. Він мав виспатися, щоб бути завтра від самого ранку в добрій формі, одначе промовив:
— Так, звісно. Я маю пляшку червоного вина «Бароло».
А за мить подумав, що його це напевно надихне, немов якась невеличка захоплива пригода.
Та сумніви не зникали. Спочатку Мікаел не міг зрозуміти чому. Зазвичай ніяких проблем у нього в таких ситуаціях не виникало, і, відверто кажучи, він мав великий успіх у жінок. Тепер події розвивалися надзвичайно швидко, але й це була не новина. Він ніколи не відзначався сентиментальністю в цьому питанні. Виходить, річ не тільки у швидкості процесу або в усякому разі не тільки в ній. Тоді щось, либонь, не так у Ребеці Свенссон?
Звичайно, вона молода, вродлива й мала б захоплюватися чимось іншим, замість полювати на спітнілих та виснажених журналістів середніх літ. Крім того, щось було в її погляді, в чергуванні рішучості та сором’язливості й у випадкових, на першу думку, дотиках до його рук. Усе, що спочатку видавалося йому таким мимовільним, тепер скидалося на певний замір.