Ніде ні жінки, ні чоловіка. Коли, нарешті, він облишив це все й добрів додому, то відчував, ніби уник великої небезпеки. Він і гадки не мав, яким правдивим було те відчуття. Серце все ще шалено билось, а в роті пересохло. Він не з боязких, але цієї ночі його страшенно налякала майже безлюдна вулиця.
Тільки одне Мікаел знав напевно: йому конче треба поговорити з Голґером Палмґреном — колишнім опікуном Лісбет. Та спершу йому слід виконати свій громадянський обов’язок. Якщо він справді бачив чоловіка, зафіксованого камерами спостереження біля будинку Франса Балдера, і був бодай мізерний шанс його знайти, то варто про це розповісти поліції. Тому він зателефонував Янові Бубланському.
Переконати комісара було непросто. Проте й самого себе Мікаел переконував дуже важко. Та, мабуть, у нього таки лишився старий кредит довіри, попри відступи від істини останнім часом. Бубланський пообіцяв надіслати наряд.
— Що йому знадобилось у твоєму районі?
— Гадки не маю, але пошукати його не завадило б.
— Мабуть.
— Ану ж це шанс його впіймати?
— Збіса паскудно, що Балдерів син перебуває невідь-де, — додав Бубланський з деяким докором у голосі.
— І збіса паскудно, що у вас стався витік, — відповів Мікаел.
— Наш витік ми встановили.
— Невже? Це ж фантастично!
— Боюся, не так уже й фантастично. Ми вважаємо, що могло бути кілька витоків інформації й усі вони порівняно нешкідливі, за винятком, либонь, найостаннішого.
— Тоді вам треба докласти зусиль, щоб знайти і його.
— Ми робимо все, що можемо, але починаємо підозрювати…
— Що?
— Нічого.
— Окей, ти не мусиш розповідати.
— Ми живемо в божевільному світі, Мікаеле.
— Правда?
— У світі, де параною вважають за норму.
— У цьому ти, певно, маєш рацію. На добраніч, комісаре.
— До побачення, Мікаеле. Тільки не роби більше дурниць.
— Я намагатимусь.
Мікаел перетнув Ринґвеген і спустився в метро. Він поїхав червоною лінією до станції «Норсборґ» і вийшов у районі Лільєгольмен, де вже близько року жив у маленькій сучасній квартирі Голґер Палмґрен. Почувши в телефоні Блумквістів голос, він явно стривожився. Та тільки-но Мікаел запевнив, що з Лісбет усе гаразд, сподіваючись, що цього разу не помиляється, як зразу відчув: йому тут таки раді.
Колишній адвокат Голґер Палмґрен уже давно вийшов на пенсію. Багато років він був опікуном Лісбет, ще відтоді, як вона тринадцятирічною дівчинкою потрапила до психіатричної лікарні святого Стефана в Уппсалі. Голґер дуже постарів і занепав на здоров’ї, переживши два інсульти. Часом він користувався ходунцями, проте навіть з ними пересуватися йому було вельми важко. Ліва частина його обличчя відвисла, а ліва рука майже знерухоміла. Але він усе розумів і пам’ять мав неперевершену, особливо коли йшлося про Лісбет. Ніхто не знав її так, як він.
Голґер Палмґрен домігся успіху там, де всі психіатри й психологи помилялись, а може, просто не надто старалися. Після проведеного в пеклі дитинства, коли дівчинка зневірилася в усіх дорослих і в представниках влади, Палмґрен знайшов до неї підхід і змусив відкритися. Мікаел уважав це за маленьке диво. Лісбет була кошмаром усіх психотерапевтів. А Голґерові вона розповідала про свої найболючіші дитячі спогади. Зокрема, саме тому Мікаел тепер набрав код на дверях будинку 96 на майдані Лільєгольмсторґ, піднявся ліфтом на п’ятий поверх і подзвонив у двері.
— Старий друже, — промовив у дверях Голґер. — Я такий радий тебе бачити. Однак ти блідий.
— Я просто погано спав.
— Не дивина, коли в тебе стріляють… Я читав про це в газеті. Страшна історія.
— Жахлива.
— Є якісь новини?
— Я зараз розповім, — відповів Мікаел, сідаючи на жовтий м’який диван біля балкона й чекаючи, поки Голґер з величезними труднощами опуститься в інвалідний візок.
Потім журналіст у загальних рисах переповів історію. Та коли він дійшов до своєї підозри, що з’явилася на тротуарі Беллмансґатану, його враз урвали.
— Що ти кажеш?
— Гадаю, то була Каміла.
Голґрен буквально заціпенів.
— Та Каміла?
— Саме та.
— Господи, — промовив Голґрен. — І що сталося?
— Вона зникла. Але потім я відчув, ніби в моєму мозку спалахнув вогонь.